Чергова річниця чорнобильської катастрофи може наштовхнути на несподівані роздуми і асоціації…

Сильна віра у щось дуже бажане – велика мобілізуюча і надихаюча сила. Без неї, віри, ніяк не можна, вона допомагає вистояти, боротися, вижити. Може, але разом з тим повинна спиратися на якісь більш-менш реальні засоби досягнення мети. Наявні чи такі, що можуть з’явитися і змінити несприятливі обставини або ж схилити шальки терезів у протиборстві з ворогом на вашу користь. Без них, отих обставин і засобів, навіть найтвердіша віра має властивість ставати крихкою, або ж просто випаровуватися…

У перші роки після аварії на ЧАЕС часто  доводилося чути й читати інтерв’ю з учасниками тих подій-колишніми мешканцями Чорнобиля і Прип’яті. Майже у всіх них був присутній мотив туги за вимушено полишеними рідними місцями і висловлювалася віра в те, що після проведення дезактиваційних заходів люди зможуть повернутися у свої домівки і жити колишнім життям. Минали роки, ось уже пішов четвертий десяток літ від часу тої страшної квітневої ночі, а Прип’ять так і  стоїть порослим бур’янами моторошно-химерним містом-пусткою, куди вже не вчащають мародери (все давно розкрадено), куди лише вряди-годи навідуються спостережні комісії та телевізійні групи. І куди ніколи вже не повернуться колишні мешканці міста. Невблаганний фізичний закон періоду напіврозпаду радіонуклідів зруйнував хиткий фундамент щирої й наївної віри…

Другий приклад наведу з… американського трилера-вестерну «Кістяний томагавк». Шериф і його помічник потрапили в полон до індіанців-канібалів. І ось коли жорстокі потвори витягують шерифа з дерев’яної клітки, щоб розчленувати й зжерти, його вірний помічник кричить навздогін, що допомога вже близько і що він обов’язково помститься  за свого шефа. Розуміє, що для людини у смертельній небезпеці обнадійливі слова важать дуже багато. Хоча насправді сам перебуває в такому ж безнадійному становищі в очікуванні, коли людожери знову зголодніють…

Ці два випадки – реальний і  «кіношний», - спадають на думку, коли нині майже щодня лунають запевнення політиків про те, що «Крим обов’язково буде наш!». Їм, політикам, легко і просто обіцяти те, що їм нічого не коштує. Можливо, дехто з них щиро вважає, що робить такою солоденькою брехнею добру справу, вселяє в народ віру і т.д. Однак якщо запитати в них, якими вони бачать реальні шляхи повернення півострова до складу України, то майже безпомилково можна очікувати відповідь, що це – віддалена перспектива. Надії на сприяння НАТО і американських «рейнджерів» немає; своїми силами повертати півострів (після того, як віддали його без жодного пострілу) намірів ніби теж немає, отож висувається довгостроковий план: побачать, мовляв, проросійські кримчани, як розквітне обласкана Європою Україна; як в ній (увага!) викорінять корупцію і як життя пересічної людини стане достойним, а не жебрацьким – і схопляться у відчаї за голови («Что же мы наделали?!»), та й хором попросяться назад, під омофор Києва. Справа залишилася за малим: здолати оту корупцію і забезпечити людські умови для життя людей.

Боюся, що це так само реально, як і повернення колишніх мешканців у Прип’ять…

Ігор Дуда