На території, де ми проживаємо, віддавна встановлені чіткі правила гри. Щоправда, раніше ця територія була значно більшою і займала шосту частину земної кулі. Попри величезну площу, базувалася вона передусім на брехні. Брехливій ідеології. Брехливих звітах. Брехливих лозунгах. Мабуть, тому й завалилася, наче будівля без міцного фундаменту. Тому що брехня не може бути надійним і головне – довговічним скріплюючим чинником.

Проте і в ту пору ГУЛАГів, боротьби з дисидентством, потужного ідеологічного пресингу ми, українці, знаходили якусь моральну віддушину в тому, що намагалися дотримуватися звичаїв своїх прадідів. Розмовляти своєю мовою. Співати своїх пісень. Це почуття стало потужною об’єднуючою силою, що вивела на майдани й вулиці мільйони, коли імперія почала конати. Тепер імперії немає. Ніхто нікого не заганяє на політзаняття і не виставляє заліків з громадсько-політичної практики. Трудові колективи не плодять нових Стаханових і Ангеліних. Переможцям соцзмагання не вручають припалих пилом знамен. Все це, хвалити Бога, кануло в Лету.

Але брехня залишилася. Залишилася як спосіб життя, як умова, без якої – ні кроку. Брешуть усі: ліві та праві, ліберали й радикали,  політики і  господарники… Брешуть, на жаль, колеги-журналісти, поступаючись сумлінням задля ситого і комфортного існування. Хоч вбийте, не можу повірити в об’єктивність і незаангажованість багатьох наших акул пера і мікрофона – поливати когось багнюкою або ж співати осанну  вони здатні лише в погоні за якимись політичними чи бізнесовими дивідендами. А поглятьте, як змінилося ставлення у народі до тих, хто ще недавно запалював маси на Майдані своєю риторикою. А причина все та ж і до болю знайома – кричуща невідповідність слів і діл. І водночас уся ця галаслива братія б’є себе у груди і клянеться, що «денно і нощно» дбає про народ України. Якби моя воля, я заборонив би чиновникам усіх рівнів вживати слова «народ» і «Україна» подібно до того, як у далекому дитинстві моя старенька бабця легенько била мене по губах за недоречне згадування імені Божого. Інакше просто потонемо у брудному потоці демагогії та словоблуддя.

Нещодавно  довелося поспілкуватися з одним адміністративним функціонером. До кола його службових обов’язків входять виступи перед різними аудиторіями з нагоди професійних свят. Із сумовито-іронічною усмішкою розповідав він, як, виступаючи перед зібранням  суб’єктів, заклопотаних винятково власною кар’єрою і добробутом, змушений славословити  їхню «самовіддану і жертовну працю» для країни. Вони, звісно ж, теж розуміють правила гри і ввічливо плескають у долоні. Чому  інтелігентна і порядна, загалом, людина змушена кривити душею й говорити неправду?  Та тому, що вона сама є частиною системи. Системи, яка або підімне під себе, або ж виштовхає за свої межі.

Куди прямує суспільство, засноване на брехні? Яку естафету передасть воно своїм дітям, які вже зараз на повні груди дихають його отруйними міазмами? Страшнувато й подумати...…

Я полюбляв раніше тихим сонячним днем поблукати в  гідропарку «Топільче». Тут в  озерці раніше плавали красені-лебеді. Одному з них, із характерною впізнаваною смугою, я, бувало, приносив хліб чи печиво. Лебідь зазвичай підпливав і граціозно похитував головою, наче дякував. Та одного разу, скільки я не кликав його, птах не підплив і лише недовірливо поглядав на мене здалеку.

Він не повірив мені. Мабуть, обпікся на чиїйсь підлості й подумав, що я теж брешу.

Ігор Дуда