З шкільних часів пам’ятаю виховні заходи, на яких мова йшла про «фашистські полчища»  і «переважаючі сили ворога», котрі довелося мужньо відбивати, і про «армади броньованих потвор», що сунули на наші позиції…

Дитячий розум приймав усе сказане  на віру. Пізніше, щоправда, почали з’являтися певні сумніви і  виникати деякі  запитання. Це ж скільки отим клятим фашистам треба було мати полчищ і броньованих потвор, щоб всюди створювати чисельну перевагу? Адже воювали вони не лише проти наших героїв, а й на інших фронтах. І якщо тих супостатів справді було так багато, то звідки взялося співвідношення бойових втрат червоної армії та вермахту, відповідно, 4,5:1? Адже втрати тих, що «сунуть», завжди більші, ніж тих, котрі  обороняються…Ці  відкриття змушували надалі з обережністю ставитися до усіляких пропагандистських вивертів. Отож коли говорилося про «національно-визвольні рухи», можна було не сумніватися, що йдеться про терористичні групи, створені не без допомоги Гавани чи Москви для дестабілізації ситуації в тому чи іншому регіоні світу. А коли на мітингах на заводах гнівні плакати «Руки геть!» вимагали від американців забратися звідкілясь, то можна було бути певним: туди готується ступити ведмежою ногою «братньої допомоги» СРСР.

Нинішня ідеологічна машина теж послуговується  апробованим словоблуддям, в основі якого лежить намагання затушувати недоліки й випнути ефемерні досягнення. Як, скажіть, інакше розцінювати заклики «вірити у щасливе майбутнє, незважаючи на нинішні труднощі», якими рясніють передсвяткові  вітання можновладців різного рангу на  передовицях слухняних, як колишня «Правда», газет? В яких одиницях фальші виміряти дешевий пафос близького до владного корита функціонера, який запевняє зібрання простолюду, що «ми з вами (?) обов’язково побудуємо сильну і заможну країну!»? Для себе він уже її точно побудував, то чому б тепер не понавішувати демагогічної локшини на дурнуваті  вуха «лохів». «Важко нам, важко…,- причитає патріотична  тітонька на екрані, - але не все так погано… вірмо, обов’язково вірмо…» Складається враження, що оте «важко» виникло через нашестя інопланетян, проти яких нам, українцям, треба дружно об’єднатися. А чи не краще поглянути в дзеркало і зізнатися, що те, що нам заважає, сидить у кожному з нас? Принаймні, спробувати це зробити. І почати вишкребувати оту гидоту з себе. Намагатися кожної миті життя чинити по-людськи. Тоді, можливо, менше доведеться чути лицемірне «Нам пора для України жити!»   з вуст тих, хто й так дуже добре «вміє жити».

Ігор Дуда