Нелюбі народові диктатори закінчують своє правління по-різному.

Можуть зовсім негарно - як от, здавалося б, довічний правитель Лівії М.Каддафі, якого його недавні вірнопіддані буквально розтерзали на вулиці. Можуть сконати, ховаючись від народного гніву в непролазних джунглях, як це сталося з лідером кривавих "червоних кхмерів" у Камбоджі. Віктора Януковича, за всієї антипатії до нього, не віднесеш до диктаторів, отож він просто чкурнув на гелікоптері із заміської резиденції, не чекаючи, коли туди завітають з дружнім візитом "на горнятко чаю" до краю розлючені ним учасники Майдану.

Фактичний воєнний правитель Куби 50-х років Ф. Батіста картиною своєї втечі дещо нагадував В. Януковича. На цьому схожість між ними не закінчується: у Януковича був золотий батон, а у Батісти - золотий телефон, що нині експонується в музеї революції в Гавані як символ корупції.  Щоправда, якщо вірити кадрам з "Хрещеного батька-2", він встиг  привітати учасників прийому в своєму палаці з новим роком і навіть побажати їм процвітання на Кубі. Однак відразу ж після цього почалася майже панічна втеча з острова і його самого, і наближених до нього урядовців, і американців, яким прихід до влади партизанів Ф.Кастро не віщував нічого доброго. Сталося це 1 січня, однак остання вірна Батісті військова частина капітулювала саме цього дня, 3 січня 1959 р. Вже не було на острові головнокомандувача, а солдати й офіцери все ще продовжували служити йому й гинути за нього. Військові часто стають заручниками нечестивих дій правителів і змушені "віддуватися" за них.

Замість корумпованого режиму Батісти до влади прийшла революційна диктатура Ф.Кастро і його соратників. І, судячи з його подальшого братання з СРСР, що тривало аж до розвалу "країни Рад", багато чого з практики країни-оплоту світового соціалізму було перейнято новою владою Куби. Це, звісно, в багатьох викликало протест, але...

У 1985 році мені випала нагода поспілкуватися у тодішньому Ленінграді з групою кубинських військових курсантів. Обстановка було неформальною; співрозмовники, відчувалося, висловлювалися не глянцевою плакатною мовою, а доволі відверто. Лейтмотив тієї відвертості був таким: так, у нас, можливо, диктатура, але – порядок, хороша (і доступна) медицина, безкоштовна освіта. До того ж – карнавали,  звабливі  дівчата, знаменитий кубинський ром. Що ще треба? Словом, "Віва Куба!". і "Віва Фідель!" Про Кастро вони висловлювалися з пошаною, що межувала із захопленням. Відчувалося, що один з найбільш одіозних диктаторів змусив свій народ не просто терпіти, а поважати і навіть дивовижним чином любити себе. Як він цього досяг? Не в останню чергу – завдяки ораторському мистецтву. Для імпульсивних латиносів  це вагомий плюс. Кастро вкладав у свої промови душу, і деякі з його публічних виступів були просто шедевральними. Проте фундаментом стійкості режиму на Кубі були ті самі  порядок і соціальні гарантії – поняття, які зараз для пересічних українців є недосяжною мрією. Розгардіяш у вищих ешелонах влади, її відірваність від народу і незнищенна звичка використовувати своє становище передусім для задоволення власних потреб, пробуксовування реформ, правова незахищеність – вельми сприятливе середовище для  плекання мрій про «сильну руку», яка згуртує, і виправить, і забезпечить, і покарає (обов’язково покарає!) нечестивців, і…

І поки що чекаємо на "Прийде весна - саджати будемо"...

Ігор Дуда