Населення України, здається,  поділяється в першу чергу на… неврастеніків і циніків. Перші кількісно переважають других, оскільки в нас чимало зневірених, розчарованих, озлоблених…

Цей невеселий перелік є  сприятливим фоном для різних нервово-психічних розладів. Лікують їх  класичними методами: душем Шарко у вигляді скачків цін угору, заспокійливими ваннами солодких обіцянок («скільки вже цьому народу наобіцяли – а йому все мало!»), груповим (точніше, натовповим) гіпнозом, коли в ролі Кашпіровського виступає черговий кандидат на виборну посаду. Очевидно, ці «психотерапевти» вважають, що якщо народ обманювати знову і знову, то це викликає у нього сплеск оптимізму. Перед черговими виборами у людей всіма силами намагаються реанімувати сподівання на краще. Суспільна думка щодо таких „реаніматологів” досить поблажлива. Справді, якщо людям брешуть з метою заволодіння їхніми грішми, то це називається шахрайством і оцінюється відповідною статтею карного кодексу. Якщо ж людей обманюють, щоб отримати їхні голоси – це величається політикою.

Тут саме час перейти до циніків, зокрема, до такого їхнього різновиду, як політиків. Для них, як це не парадоксально звучить, головним завданням є максимально правдиво побудувати логіку брехні. Можна погодитися з тим, що наші політики постійно думають про народ. Правда, не уточнюють при цьому, що саме вони про нього думають. Кажуть, що народу не варто бачити, як робляться дві речі: політика і... ковбаса. Якось мені довелося побувати у Києві на  зібранні однієї поважної політичної сили. Під час перерви, зайшовши  за лаштунки  став мимовільним свідком розмови двох добродіїв. Один з них був дуже схожий на відомого усій країні політика. Спершу я не повірив своїм вухам: діалог вівся з використанням лексикону, більш підхожого учасникам першого-ліпшого злодійського «сходняка». Зайве казати, що в подальшому ура-патріотичні або ж сентиментально-чоловіколюбні телевиступи цього пахана (даруйте, політичного діяча) я не міг сприймати без солідної дози скепсису. Заради справедливості варто сказати, що подібні «екземпляри» з непомірними політичними апетитами зовсім необов’язково шукати аж у стольному Києві – їх вистачає і у нашій провінції.  Втім, це, так би мовити, зворотній і далеко не всім доступний бік медалі. Для електорату ж призначене зовсім інше: спрямований у перспективу погляд, обов’язкові вишиванка і бадьора усмішка. Разом з цілою купою  обіцянок, за невиконання яких не «світить» жодна відповідальність – такі закони жанру, себто системи.

Ігор Дуда