У професійному боксі перед поєдинком заведено демонструвати публіці й супернику свої можливості: згинати руку в лікті, щоб показати вражаючий об'єм біцепса, розмахувати руками, імітуючи джеби й аперкоти, робити звірячий вираз обличчя. Мета цього всього - залякати опонента, деморалізувати його і, відповідно, змусити значною мірою програти бій ще до його початку.
Величезні армії та їхнє командування перед тим як вступити у збройне протистояння ведуть себе схожим чином. Приміром, перед операцією "Буря в пустелі" в 1991 р. (звільнення території Кувейту від Іраку) західна коаліція на чолі з США відкрито говорила про перевагу над армією С.Хусейна, озброєною радянськими танками і ракетами "Скад". Іракський диктатор, в свою чергу, регулярно робив войовничі заяви, розмахував гвинтівкою, стріляв з пістолета у повітря перед екзальтованим натовпом прихильників - словом, демонстрував незламну рішучість і впевненість у власній потузі. Трохи більше як за місяць ота впевненість набула вигляду того, чим і була насправді - нічим не обгрунтованою самовпевненістю, а рішучість обернулася на масову здачу іракських військ в полон і капітуляцією. Тоді й стало зрозуміло, хто мав більше підстав для самореклами. Не дуже хочеться нині аж надто вихваляти і Америку та всю західну коаліцію - така рішуча і тверда у питаннях знищення воєнної машини С.Хусейна і бомбардувань Югославії, вона, скажімо так, веде себе доволі стримано нині, під час війни між Росією та Україною й не наважується зробити навіть те, про що буквально волає скривавлена Україна - закрити над нею небо ("Скільки вам ще потрібно смертей, щоб почати діяти?!"). Хоча тодішні діяння вусатого іракського диктатора в незмінному береті та нинішнього російського тирана за своєю сутністю практично нічим не відрізняються - в обох випадках мова йде про неприкриту агресію щодо сусідньої держави. Об'єднує їх і ще одне: явна переоцінка власних збройних сил. Залишимо зараз осторонь наявність у Росії ядерної зброї й утримаємося від чергової порції зітхань і докорів на адресу наших колишніх керівників через втрачений колись Україною ядерний статус. Зосередимося на протистоянні, як прийнято казати, конвенціональних, чи то пак звичайних збройних сил - тим більше, що вести про це мову, з огляду на характер протистояння на українсько-російському фронті, налаштовує на певний оптимізм. І навіть, можна сказати, на почуття гордості.
Зізнаюся, першою думкою рано-вранці 24 лютого була: скільки вдасться протриматися українській армії? Адже, згідно з оцінками і прогнозами, її шанси у боротьбі зі значно чисельнішою та начебто краще оснащеною російською армадою були не дуже вагомими, а стійкість обчислювалася кількома днями. Ну, від сили, тижнями.
Попри це, нині, коли йде вже четвертий місяць війни, можна констатувати такий підбадьорливий для нас і неприємний для агресора факт: ЗСУ виявилися достойним противником, здатним загнати противника в кут і завдати йому відчутних втрат. Не претендую на роль військового експерта, отож наведу думки кількох американських фахівців з філадельфійського Foreign Policy Research Institute:
"Певне просування вперед не означає, що російська армія змогла взяти під контроль всі території, які вона залишила за собою. І, відповідно, гарантувати безпеку ліній постачання. А саме просування коштувало росіянам значних втрат у техніці та особовому складі".
"РФ вважала, що зможе стрімко здійснити зміну керівництва в Україні й не зустріне при цьому значного опору, отож і відправила свої війська, виходячи з таких установок. Це - жахливий прорахунок, через який російські війська були суворо покарані".
"Припущення керівництва РФ щодо того, що армія України істотно не змінилася від 2014 р. і що всю величезну європейську країну вдасться захопити за кілька днів, виявилося диким і абсурдним".
"Російським військовим сказали, що їхня місія полягатиме в тому, щоб допомогти українцям позбутися правлячого режиму, що було суцільною дурнею, і ця брехня разом з ілюзією розбилися вже після першої ж влаштованої їм української оборонної засади".
"Зараз спостерігаються спроби Росії просунутися якомога далі й захопити якомога більше. Але вони простежуються і контролюються".
Звичайно, ці спроби ще краще контролювалися б і ліквідовувалися б за умови закритого для російських літаків і ракет неба, але... будемо вдячні за "Стінгери", "Джевеліни" і гаубиці (і ще багато за що - будемо справедливі). І - за обіцянки не залишити нас наодинці з нахабним і самовпевненим ворогом. За оті свої "чесноти" він уже добряче дістав по зубах, але з притаманним багатьом примітивним істотам високим больовим порогом продовжує сунути вперед. Він ще, вочевидь, сподівається звільнити нас від "антинародного режиму", хоча реально зміг хіба що звільнити прихильників "русского міра" від будь-яких ілюзій щодо нього. Країна, яка стала справжнім ізгоєм у світовому співтоваристві (яке, втім, не позбавлене своїх "штрейкбрехерів") все ще сподівається, маючи ядерну "заначку", диктувати свою волю суверенній державі, яку географія "ощасливила" долею мати за сусіда монстра-неандертальця. Відчути усе, пов'язане з цією долею, в Європі ХХІ століття не є найбільш бажаним варіантом для українців, але кінцеве відчуття розчарування у агресора, хочеться сподіватися, буде не менш сильним...
