Десь до восьмирічного віку я байдуже спостерігав, як два десятки дорослих дядьків бігають за м’ячем по полю. Та одного разу мій дядько настільки захоплююче розповів мені про матч одвічних супостатів часів колишнього СРСР – київського «Динамо» та московського «Спартака», що одразу ж викликав зацікавленість футболом, яка згодом переросла у справжнє захоплення.
Ще один подібний приклад. На початку 70-х років довелося відпочивати в Заліщиках у товаристві відомого метра вітчизняної журналістики, професора Львівського університету Володимира Здоровеги (сьогодні, в день професійного свята – добра нагода згадати цю непересічну людину). Втім, «у товаристві» – це занадто сильно сказано, товаришував з ним мій батько, а я, 14-річний підліток, переважно обмежувався роллю слухача їхніх розмов. Саме тоді відбулася прем’єра легендарних «Сімнадцяти миттєвостей весни». Перші серії я не дивився, оскільки назва навіювала думки про якийсь тодішній варіант «мильних опер». Та одного дня під час прогулянки пагорбами Дністра Володимир Йосипович настільки цікаво переповів сюжет фільму, дав настільки колоритні характеристики персонажів та обґрунтував мотивацію їхніх вчинків, що увечері я вже з нетерпінням зайняв місце у першому ряді кінозалу будинку відпочинку. Відтоді тема таємних сторінок Другої світової війни стала однією з моїх улюблених, а телерозповідь про Ісаєва-Штірліца посіла місце серед найбільших кінематографічних уподобань. Зрештою, фільм заслуговує на це – високим рівнем акторської культури, напруженим сюжетом, чудовою музикою... Хоча й усвідомлюєш, що це лише ідеологічна казочка для дорослих з романтичним відтінком. Почалося ж це захоплення знову ж таки, підкреслю, з цікавої розповіді обізнаної людини.
Ці два життєві спогади об’єднані спільним знаменником – переконливою силою слова. Думаю, незайве було б засвоїти педагогам, вихователям, залученим до складного і делікатного процесу формування дитячих душ, що результат їх роботи залежить від того, наскільки їм вдасться захопити слухачів тією чи іншою темою. Зрозуміло, що футбол – це не математика, а детективний серіал – не основи суспільствознавства. І «копаний м’яч», і белетристична розповідь про розвідку апріорі перебувають у більш виграшному становищі, ніж багато «нудніших» тем. Проте ніяк не можу позбутися думки, що, приміром, методика патріотичного виховання із часто нав’язливою дидактикою та фальшивою патетикою нині мало чим відрізняється від радянських часів. І, відповідно, дає такий же ефект – масовий цинізм і скепсис.
