Колись його любила і ним захоплювалася, незалежно від клубних симпатій, вболівальницька армія величезної країни. Вже пізніше він на певний час став місцевим кумиром і для тернопільських шанувальників футболу. Дивлячись на нього, в це важкувато повірити, але невблаганний час ставить перед фактом: сьогодні, 10 липня, Леоніду Буряку виповнюється 65 років.
Коли ми, студенти університету, збиралися біля телевізора у кімнаті гуртожитку на міжнародний матч за участю "Динамо", серед нас неодмінно було декілька дівчат, які захоплено вигукували: "О, Льоня, Льонєчка!!". Вигукувати, справді, було через кого. Тендітний наче танцюрист балету, з тонкими рисами обличчя і з копицею золотавого волосся на голові, Леонід Буряк цілком міг би в нинішній час зробити кар'єру моделі. Або ж стати рекламним обличчям якоїсь фірми з виробництва косметики чи одягу. Він відзначався непересічною футбольною ерудицією, здібностями організатора гри. А на додачу - і добре поставленим ударом здалеку, який не лінувався регулярно демонструвати. Та головною його якістю на полі все ж було конструювання гри, зв'язування воєдино задумів і їхнього втілення, вміння віддати математично точний і в багатьох випадках - результативний пас. Недаремно уславлений тренер К. Бесков називав його "Професором передач". А його партнер по збірній СРСР, не менш уславлений захисник тбіліського "Динамо" О. Чівадзе відгукувався про нього так: "На полі він був футбольним аристократом". Під час гри його з'єднував майже телепатичний зв'язок з О. Блохіним, і останній часто забивав свої голи саме після філігранних пасів Буряка. У своїй книзі "Гарячі точки поля" Леонід переконано обстоював думку: "Як би швидко ти не бігав - м'яч все одно летить швидше", немов даючи зрозуміти, що точний і своєчасний пас важить більше, ніж арифметична сума бігової роботи.
Трохи навіть дивно, що з такою футбольною філософією він довгий час протримався в команді В. Лобановського - очевидно, мудрий наставник розумів, що чесноти Буряка компенсують їхню розбіжність у поглядах на роль тактико-технічних дій на полі. Все ж "чорна кішка" між ними таки пробігла, і Леонід був змушений продовжити кар'єру в московському "Торпедо", одразу ж відчувши невдоволення київських вболівальників у вигляді пожбурених у нього сніжок...
Буряк-тренер наразі не зміг зрівнятися за своїми здобутками з Буряком-гравцем. Хоча варто пам'ятати, що його перебування на посту коуча "Ниви" у 1993-1994 рр. спершу врятувало команду від вильоту з вищої ліги, а наступного сезону дало змогу посісти недосяжне до того і галактично віддалене нині 7-е місце в турнірній таблиці. Декілька наступних років він перебував на капітанському містку рідного "Чорноморця" і намагався навіть конкурувати з "Динамо" в чемпіонаті - принаймні, настільки вдало, щоб два роки поспіль (1994, 1995) бути визнаним "Тренером року в Україні". Пішовши на підвищення і очоливши збірну України, він не зміг у кваліфікації до Євро-2004 скласти конкуренцію Іспанії та майбутнім чемпіонам Європи - грекам. Перебування ж на посаді головного тренера "Динамо" виявилося ще коротшим: поразку в кваліфікації Ліги чемпіонів від посереднього швейцарського "Туна" йому не вибачили. Така тренерська доля...
Все ж, Леонід Буряк - це, передусім, блискучий півзахисник, "мозковий центр" команди, той, котрий визначав ритм гри. Цим він і запам'ятався мільйонам вболівальників. Шостого квітня 1997 року, під час інтерв'ю після матчу "Нива" - "Чорноморець" я запитав у нього, чи пам'ятає він, що було саме цього дня двадцятьма роками раніше. Леонід (тепер уже - Йосипович) лише здвигнув плечима...
За двадцять років до того, 6 квітня 1977 р. у матчі півфіналу Кубку чемпіонів "Динамо" - "Боруссія" (Менхенгладбах) Леонід Буряк майстерно подав кутовий, а Володимир Онищенко головою спрямував м'яч у ворота німців. Це - славетна історія українського футболу. А ось, зовсім поряд - один з її творців. Як і тоді - підтягнений і бездоганно елегантний. Лише з помітною сивиною на скронях...
