Нещодавно, вештаючись по YouTube, натрапив на підбірку пам’ятних матчів попередніх чемпіонатів світу. Яким же справді щирим, по-дитячому незіпсутим видається нині футбол 60-70-их років! Ні тобі жорстоких підкатів ззаду, після яких можна в одну мить стати інвалідом, ні картинних симуляцій травм, ні зумисного затягування часу, ні здирань з себе футболок і дикого розмахування ними з нагоди забитого гола…

Просто дивно було дивитися, як ще зовсім молодий Франц Беккенбауер щиро просив вибачення  у нашого Йожефа Сабо за ненавмисне заподіяння ушкодження і як по-спортивному благородно повівся з тим же Беккенбауером уславлений Лев Яшин. Та й суддівські рішення тоді не викликали такої, як прийнято казати нині, неадекватної реакції гравців… А «тотальний футбол» у виконанні «летючих голландців» на чолі з Йоганом Кройфом був чи не останньою спробою тріумфу ігрової романтики над всепоглинаючим прагматизмом. Ця ідилія тривала, мабуть, до півфіналу Кубку світу 1982 року, коли німецький голкіпер Шумахер жорстоко травмував француза Батістона. Здавалося, що разом з останнім на ношах з поля виносили і той колишній футбол, в якому була жорсткість, але ще не було брутальної жорстокості; в якому ще відчувався дух любительства, а
грошові суми були ще  не настільки астрономічними, щоб перетворювати людей на бездушних роботів чи просто двоногих тварюк..

Тим часом ставки дедалі зростали, ціна перемоги ставала (і стає) все вищою. На зміну романтичному, як плавання голландського вітрильника, «тотальному футболу» приходить його тотальна комерціалізація. А її принципи (чи «понятія»?) досягнення перемоги будь-якою ціною часто суперечать правилам чесної гри. Капітан збірної СРСР Ігор Нетто, котрий у грі проти Уругваю на чемпіонаті світу 1962 року показав арбітру, що м’яч у ворота суперників влетів через бічну сітку, нині наразився б на, м’яко кажучи, нерозуміння партнерів. Звідси і «божа рука» Марадони, і  систематичні допінгові скандали, і договірні матчі,  і жорстокість на полі, і…

Втім, футбол не є якимось винятковим явищем. Нехтування моральними принципами задля досягнення зиску стало нині універсальним правилом, своєрідним диявольським мистецтвом, у якому всі пориваються вправлятися. Людство начебто прогресує в плані технологій, але водночас стає черствішим, брутальнішим. “Money makes the world go round” (Гроші змушують світ обертатися) – ця пісенька з фільму

«Кабаре» у виконанні Лайзи Мінеллі найточніше характеризує головний рушійний мотив світового розвитку. А він, цей мотив, диктує моду на цінності, які дають змогу виживати і досягати успіху. Часто за рахунок – інших, переступаючи, в прямому сенсі, через їхні трупи.

Цей, якщо хочете, різновид соціального дарвінізму призводить до вознесення на вершину соціальної піраміди особин з атрофованими сумлінням, милосердям, співчуттям до ближнього, зате з надміру розвинутими хапальними хижацькими інстинктами, міцними щелепами і волохатими руками. До їхніх послуг не лише вишколений готельний чи банківський персонал і звабливі кралі з повним асортиментом послуг. У них є й дещо суттєвіше – уся законодавча, виконавча і судова влада

вкупі з їхніми функціонерами, які діють за принципом «Чего изволите-с?». Простежте за рішеннями верховних та місцевих органів влади і задайте собі запитання: в чиїх інтересах вони приймаються? Якщо відкинуте все демагогічне «лушпиння» і маскувальний камуфляж, то їхня кінцева мета стане цілком зрозумілою. Не хотів би ставити занудливу платівку «От колись все  було не так…», але все ж здається, що раніше, попри ідеологічні догми і всевладдя атеїзму, в людей було більше Бога в душі. І нахабство «сильних світу цього» не виявлялося з таким відвертим цинізмом. Тож чи не робить нині історія черговий виток по спіралі, чи не повертаємося до звичаїв кам’яного віку і печерного життя?

Ігор Дуда