Дві підтеми, пов'язані з  коронавірусом, домінують нині в дискусіях у майже безлюдних інтер'єрах політичних телестудій.

Перша: чи не запізно взялася Україна вводити карантинні заходи? Друга: чи не призведуть оті жорсткі обмеження, які щодня посилюються, до (крий, Боже) наступу на демократичні права і свободи українців?

Щодо першої: вже маємо, як мінімум, кримінальне провадження щодо екс-прем'єра Олексія Гончарука, який, як тепер з'ясувалося, проігнорував попередження свого тезка, секретаря РНБО Данілова, про  необхідність обмеження експорту на продукцію, що спрямована на недопущення поширення випадків захворювання на коронавірус. У листі О.Данілова від 31 січня, зокрема, зазначалося, що необхідно "приділити особливу увагу засобам індивідуального захисту медперсоналу і громадян (захисні костюми, маски для обличчя, рукавички, тощо)". Думається, медпрацівники з Монастириська нині могли б дати свій кваліфікований висновок про те, яка "особлива увага" була приділена усім цим речам. Хоча за місяць з "хвостиком" (від цього листа -  і до відставки уряду О. Гончарука) щось таки можна було зробити. Тепер же іноді складається враження, що у своїх обмежувальних заходах влада діє навздогін інфекції, яка лише розганяється, а не на її випередження. На думку відомого політичного експерта Вадима Карасьова, слід було відразу ж встановити дуже жорсткий карантин, до краю закрутити гайки, а пізніше, за умови послаблення наступу пандемії, поступово послаблювати його.

З отим "закручуванням гайок" пов'язана друга підтема, про яку йшлося на початку. Бояться (чи побоюються) наші щирі демократи, що викликана епідеміологічною ситуацією заборона людям збиратися і висловлювати свої думки (в тому числі й такі, що можуть не сподобатися владі) може призвести до того, що самій владі отакий стан у суспільстві може дуже припасти до вподоби, і вона залюбки доповнить його контролем за всім і усіма. Тобто, тінь тоталітаризму ось-ось може нависнути над країною обабіч Дніпра і одразу на північ від Чорного моря.

Мені ж чомусь здається, що більшою загрозою для України є те, що вона давно вже перетворилася на своєрідний "заповідник неляканих звірів", на райське місце для прошарку тих, хто скуштував смак легких грошей чи нажитих неправедними методами статків і з презирливістю ставиться як до "лохів", яким в житті не так пофортунило, так і до самої держави. І, відповідно, до її розпоряджень і указів, навіть цілком доречних у нинішній напружений період. Тому й виламують двері у аеропорту, щоб не проходити обсервації; влаштовують веселі колективні забави на свіжому весняному повітрі, наплювавши на усілякі карантини і обмеження. А ще нападають на журналістів, котрі мають нахабство поцікавитися, чому "качки" з чолом висотою в два пальці порушують вимоги карантину і "таскають залізо" на спортмайданчиках, як це сталося нещодавно в Києві. Їхня  логіка до примітивності проста: "А що мені (нам) за це буде?". Вона, ота логіка, може виникнути лише за очевидної слабкості держави та її правоохоронних органів. Тож якщо нинішні жорсткі (відносно) кроки трохи зіб'ють з усієї цієї публіки пиху і уріжуть її відчуття вседозволеності та безкарності - пандемії коронавірусу, як не дикувато це звучить, можна буде й подякувати. Тому що хронічна незугарна подоба демократії в супроводі зневажливо-цинічного гиготіння отакої мажорно -"я всіх вас маю на..." бидлоти видається більшим злом, ніж все ж обмежена в часі пандемія COVID-19.

Ігор Дуда