Онкологічний диспансер - далеко не найвеселіше місце нашого "файного" Тернополя. Заходиш у будівлю, внутрішньо напружившись - тут межа між життям і смертю, можливо, тонша, ніж деінде. І все ж заходить сюди людина, сподіваючись на краще. Часто без надії, але таки сподіваючись, чіпляючись за оту саму метафоричну соломину.  І чи не з подібних закладів пішла гуляти світом стандартна фраза про те, що вона, ота надія, вмирає останньою. Втім, на обличчях тих, які тут лежать у стаціонарі, особливу надію прочитати важко - радше побачиш пригніченість, смирення, покірність долі. Доводилося чути про схему, за якою в психіці людини відбувається сприйняття страшного і невблаганного діагнозу. Найперша думка "Чому це сталося саме зі мною?" в декого змінюється на істерику, а в декого - на своєрідний ступор. Це вже потім починається гарячковий пошук варіантів: повторної діагностики (часто людина просто відмовляється сприйняти страшну реальність),  лікарів, препаратів. І - грошей, грошей, грошей... І так триватиме доти, доки доля або не усміхнеться людині й подарує їй ще якийсь відтинок часу серед своїх рідних і близьких, або ж...

Сорок хвилин - рівно стільки попросили мене почекати, перш ніж буде зроблено цитологічний аналіз взятого у мене зразка. Не найдовший час, який доводилося на щось чи на когось чекати, але за оті сорок хвилин, прогулюючись сусіднім  мікрорайоном, прислухаючись до людського гамору і трохи навіть заздрісно - до безжурного сміху,  встигаєш подумати багато про що. Навіть дуже багато.  Але яким би не був калейдоскоп думок у голові, які виправдання деяким своїм вчинкам з минулого ти не знаходив би, свідомість наче свердлом просвердлює згадка: через 25 хвилин ти повернешся у кабінет до завідуючої цитологічною лабораторією і почуєш... Та біс з ним - що почуєш, те й почуєш, від долі все одно не втечеш... Не ти перший, не ти останній... Он і статистика свідчить, що болячка ота і вражає дедалі більше людей, і молодшає з кожним роком... А ти вже далеко не першої молодості... Так що... Ще 15 хвилин... десять... п'ять... Все, час іти слухати вердикт. Гучно видихаю і прямую до дверей, які в унісон з моїм бадьорим і життєрадісним настроєм раптом стали здаватися дверима у пекло.

Результат мого аналізу засвідчив, що із оформленням заповіту мені ще можна не поспішати. І підшуковувати затишне місце на кладовищі теж ніби трішки ранувато. Панцир, що, здавалося, стискав мої груди, ніби зняла чиясь невидима рука. У коридорі кидаю співчутливий погляд на жіночку з обмотаною хустиною головою та молитовно складеними руками і швидко виходжу надвір.

Сонце, здається, стало сяяти яскравіше...

Ігор Дуда