Ну, ніяк не вдається відволіктися від "собачої" теми - хоч залазь у шкуру Джека Лондона і створюй цілий цикл, присвячений чотирилапим друзям людини. Чогось на кшталт "Біле ікло" чи "Поклик предків" написати, звісно, не вдасться, але за серію нарисів чи навіть новел можна спробувати взятися. Тим більше, що майже кожна пробіжка в парку додає до теми свіжих вражень...
Виходжу на алею, що перетинає центральну, і бачу, як у мій бік з гавкотом кидається симпатичний попелясто-білий ретривер. Не схильний звертати на нього увагу, але раптом чую тонкоголосий крик молоденької власниці пса, який різонув вуха сильніше, ніж його гавкіт:
- Не бійтеся, не бійтеся, він не вкусить!
Боятися я, щиро кажучи, не дуже квапився, і продовжив бігти підтюпцем далі. Дівчина ж тим часом вирішила, що треба якось пояснити поведінку свого улюбленця:
- Не бійтеся - мелодійно промовила ще раз, - йому, напевно, ваш блейзер не сподобався, або ж ви... якийсь... неправильний...
Від такої щирої, чарівної та безпосередньої хамуватості я машинально зупинився і роззявив було рота, щоб сказати якийсь "комплімент" юній дамі у відповідь, але, мабуть від несподіванки, спромігся лише на безсоромний плагіат:
- А ви цілком правильні?, - запитую, вже шкодуючи, що взагалі надав якогось значення цьому безневинному випадку. Псюра тим часом дивився на мене, вже цілком миролюбно виляючи хвостом.
- Та я ж пожартувала, я не хотіла вас образити... - лепече дівча і від того мені стає ще більш незручно та ніяково. Махаю рукою, мовляв, все нормально і продовжую свій неквапливий біг. Бачу, як вдалині на алеї бігає спущена з повідка величенька вівчарка, а її господар, заклавши руки з повідком за спину, крокує метрів на п'ять позаду. Подумки налаштовуюся на гостріший діалог чи навіть на конфлікт і біжу далі назустріч черговому чотирилапому другові...
Ігор Дуда
