Днями мене зачепив вислів приятеля. За певних пікантних обставин, про які розкажу далі, він повторив банальну фразу. Гаврило повернувся до мене і прорік: «Всі політики ‒ однакові, і кого не вибери – нічого не зміниться». Доки його голова була повернута до мене, його велосипед невпинно котився просто на таран до намету Партії регіонів. Скільки галасу здійнялося навколо! Спершу якась бабуся пригостила його морозивом «за хоробрість». А потім Гаврилові довелося пояснювати міліції, що напад на майно партії влади – це випадковість, а не боротьба проти «покращення».
«Всі вони крадії, то я краще за цих, що при владі проголосую, бо вони вже накралися», «Всі вони однакові, я не братиму участі у виборах», «Проголосую за того, що матері пайок приніс, я йому вдячна»… Не варто продовжувати далі, бо стане дуже сумно від того, що ці установки працюють, незважаючи на те, що нічого пов’язаного зі здоровою логікою вони не мають.
Насправді політична схема зараз виглядає дуже просто. Соціологія свідчить, що Партія регіонів з комуністами (які попри свою нібито опозиційну риторику злагоджено голосують з біло-синіми) не набирають більшості. Відтак завданням опозиції є перехилити шальки парламентських терезів на свій бік. На жаль, це не легке для опозиції завдання, адже протистояти «тушкуванню» нинішні парламентарі не вміють. Згадайте самі: «харківські угоди», «двомовний» законопроект, за який проголосували перш за все тушки від опозиції.
Відтак, щоби опозиція змогла не тільки сформувати, але й втримати більшість, в парламенті необхідний залізний кістяк, який не даватиме слабкодухим захворіти на грошолюбство чи страхопудство. Цим кістяком має стати фракція ВО «Свобода» у Верховній Раді. До цих зірвиголів шаблон «всі вони однакові» (як і будь-який інший) не підійде. Ще жодного разу за роки незалежності в українському парламенті не було фракції націоналістів. Однак такі фракції є у місцевих радах – у центрі, на півночі й заході держави. Із 2,5 тисяч депутатів у лавах свободівців жодної тушки! «Чим вони там займаються, ці вусаті дядьки і тітки у вишиванках, які тільки й знають, що про культуру і солов’їну мову говорити?» ‒ каже один із шаблонів, яким і я донедавна хворів, аж доки кинув домислювати і почав дізнаватися. З’ясувалося, що свободівці стають кістьми і не дають ухвалювати місцевий бюджет на швидку руку – за 5 хвилин, не дають розбазарювати надра, борються проти «молочної мафії», яка змушує селян за копійки здавати молоко заготівельникам, і так далі. Та й взагалі намагаються реалізувати кожне звернення від виборців та домагаються ухвалення потрібного громаді рішення.
Чи зможуть вони взаємодіяти з ліберальною опозицією, представленій в об'єднанні «За Батьківщину»? Запросто. Щоправда, окрім тих випадків, коли ця опозиція тягтиметься підписувати з антиукраїнською владою «широкі коаліції», меморандуми, універсали про єдність й інші акти капітуляції.
Перед кожними виборами повторюється мантра – саме вони вирішальні. Одначе ви й самі бачите, що жовтень 2012 буде доленосним. Можливо, біло-сині зазіхнуть не лише на мову, землю, надра та стратегічні підприємства…, але й на Конституцію та державність.
Щоби кримінальній олігархії годі було мріяти про парламентську більшість, щоби повернути собі державу, щоби повернути самоповагу та гідність, треба перемогти зло, яке за 20 років дуже міцно засіло у владі.
Завдання народу – підхопити хвилю протесту, яка знесла режим Кучми. Не на кухні і не на базарі треба виливати своє обурення «покращенням життя вже сьогодні». На виборах українці мають розстріляти бандитську владу своїми бюлетенями.
Якщо переживу ці вибори, я не хочу щоби перед наступною політичною кампанією мій приятель врізався на велосипеді в намет ворожої народу політичної сили. Я хочу, щоби вона просто перестала існувати, як і десятки інших політичних бізнес-проектів, які виникали і зникали протягом вже 20 років. Я хочу, щоби в політикумі залишалися тільки сталі ідеологічні сили, які не заплямували себе співпрацею з антинародним режимом і довели свою здатність бути виразниками інтересів народу в законодавчому органі влади.
Петро Коломієць
