Спершу я почув переляканий жіночий вигук, а потім - різкий і вимогливий звук автомобільного сигналу.
Здригнувшись, озирнувся і побачив, як жінка середніх літ буквально притиснулася до бордюру. Вона, сердешна, як і я, спробувала було перейти через "зебру" і зробити це раніше, ніж її перетне шикарна іномарка. З її вікна нас обох окинула спокійно-зневажливим поглядом коротко підстрижена фізіономія з щелепою, що наближалася за формою до квадратної. І було в тому погляді стільки усвідомлення власної правоти і величі вкупі з "пішли ви всі на..." ставленням до решти світу, що я ледь не засоромився своєї спроби перетнути пішохідний перехід раніше, ніж доморощений нувориш на іноземному авто. Трохи дивне, як на наші часи, бажання, чи не так? Справді, як я міг зважитися на таке, коли переді мною - нинішній господар життя, представник найбільш привілейованого класу, один з тих , які, мов Отче Наш, засвоїли принцип, що світом правлять сила і гроші. І яким наша держава дає повну можливість утвердитися в цьому переконанні.
Саме із засиллям таких типів і їхнім пануванням пов'язані мої головні претензії до капіталізму загалом і його українського варіанту зокрема. Звичайно, нахабні пики не були аж такою рідкістю і до 1991 р., але тоді вони все ж не почували себе настільки вільно і безкарно, як тепер, коли повністю і остаточно утвердилися в переконанні, що за гроші можна купити все і всіх. Зараз ми можемо з певністю констатувати найголовніше «завоювання» періоду так званого державотворення: у нас успішно сформувався товстий прошарок цинічних і зухвалих, не обтяжених ніякими моральними табу, індивідів. Цей факт неприємний сам по собі, але набуває просто загрозливих форм з точки зору перспективи. Нехай малюють солодкі пасторалі художники і щосили намагаються реанімувати патріархальні цінності поети й етнографи. Нехай ламають списи на диспутах педагоги в даремній надії знайти протиотруту від смертельного вірусу цинізму й бездуховності. Нехай. Над усіма їхніми потугами, плюючи на них відбірною слиною з повним набором ферментів, здіймається гідний продукт брехні, лицемірства і фальші, які є визначальними рисами нашого існування.
Руйнівна тріщина, імпульс якій дано згори, химерними розгалуженнями розходиться донизу. Що в результаті? Масовий песимізм і збайдужіння простого люду, який позбувається останніх крихт віри в те, що держава здатна захистити пересічну людину від свавілля скорумпованих чиновників, злочинності, всезростаючого зубожіння...Раніше, пригадується, з трибун, телеекранів, сторінок газет нас закликали потерпіти, жити надією на краще. Причому закликали здебільшого ті, кому й терпіти особливої потреби не було. Ми ж, мовляв, ростемо, будуємося, долаємо труднощі, розвиваємося… Ми справді ростемо і розвиваємося? Можливо - в тому розумінні, в якому росте і розвивається злоякісна пухлина. І немає рішучої руки хірурга, яка взяла б скальпель і без зайвої делікатності радикально видалила її, спробувавши врятувати цей організм. Ризик помилитися не дуже суттєвий - він і так видається нежиттєздатним...
Ігор Дуда
