Ця якість, як правило, дуже позитивно характеризує як окрему людину, так і цілу державу. Коли дотримується слово – це свідчення надійності, це доказ того, що на людину (чи державу) можна покластися, що вона не підведе у скрутну хвилину, а навпаки – підставить дружнє і надійне пече. Словом, вельми це риса –дотримання слова.

Щоправда, замість отого надійного плеча можна підставити ногу. Простіше кажучи, зробити підніжку. Причому – з міною на обличчі, що свідчить про цілковиту впевненість у власній правоті. З упевненістю у праведності власних діянь, а також у тому ж додержанні слова. І нехай хоч увесь світ кричить, що це не так, а зовсім навпаки, тобі це, як мовиться, «до лампочки». Чи, бува, не легендарної «лампочки Ілліча», який і заклав основи злоякісного державного утворення, яке й майже через століття після його кончини подовжує реально погрожувати світу тим, що «мы наш, мы новый мир построим…»?

Втім, треба віддати належне цьому державному монстру: слова він вміє дотримувати – здебільшого в тому, що стосується виконання обіцяних капостей.

Серпень 2008 року. Російський блок-пост в окупованій частині Грузії. «Подождите, мы доберемся и до вашего Ющенки», - цідить крізь зуби українському репортерові амбалистий російський вояка в окулярах і з закоченими до ліктя рукавами. Якщо не знати, що це все-таки військовослужбовець, то його цілком можна прийняти за бандюка з першої-ліпшої рекетирської бригади. Або ж, як мінімум, за ресторанного «вишибалу». Гідний «повпред» своєї держави-завойовниці. ЇЇ надія і опора. Слухняне й бездумне знаряддя для майбутніх міждержавних  провокацій і авантюр.

Вересень 20014 року. Артилерійська батарея росіян чи бунтівників-терористів (розрізнити їх зараз практично неможливо). Все такий же амбал у бандані й зі стильними навушниками, готуючи снаряди для провокаційної стрільби по українських позиціях чи по мирних житлових кварталах, цинічно посміхається: «Это наш привет для товарища Порошенко и его киевской банды». Дана 6 років перед тим зловісна обіцянка виконана майже з точністю, за винятком лише особи українського президента, якому погрожували. Ну, а те, що вже декілька днів діє режим перемир’я – то пуста формальність, якої можна легко знехтувати.

Ці риси у російської вояччини виникли не вчора і не під впливом зимових революційних подій в Україні. Вона їх генетично успадкувала від своїх пращурів, які у вересні 1939-го завдали підступного удару сокирою в спину Польщі, що вже стікала кров’ю під натиском гітлерівських дивізій; від тих, хто пустився встановлювати «власть народа» у маленькій і непоступливій Фінляндії (добряче обламавши при цьому зуби); хто порушив договір про ненапад з Японією і кинувся добивати її у серпні 1945-го. Співставте заяви тодішніх радянських вождів і нинішні виступи в ООН представника Росії Чуркіна та глави їхнього МЗС Лаврова – і виявите дивовижну схожість, майже ідентичність в тому, що стосується демагогічних викрутасів і намагання видати чорне за біле. Тут вам і «защита гражданского населения от националистов», і «право народа на самоопределение», і «предотвращение гуманитарной катастрофы», і… А зловісним фоном усіх цих заяв є «не допустить, защитить, обуздать». Цим російським обіцянкам, як і всьому, що стосується можливих провокацій і безцеремонного нав’язування своїх правил (чи «понятій»?) цілком можна вірити – принаймні, історичний досвід і нинішня практика змушують це робити.

Ігор Дуда