Коли з настанням сутінків 1 листопада кладовище наповнюється світінням тисяч поминальних свічок, то може здатися, що отой невловимий зв'язок живих з тими, хто відійшов у потойбіччя, ось-ось якось виявить себе. Більше того - в якусь мить може виникнути відчуття, що він набуде зворотного характеру і що у відповідь на гіркі спомини, тугу, докори сумління, сльози раптом пролунає тихий голос звідтіля, з мороку небуття. Можливо, він теж має нести в собі нотки туги й смутку за тими, хто залишився у цьому житті, і зараз дбайливо порається біля могили, щоб надати їй ошатнішого вигляду. А, може, буде в ньому застереження від якогось кроку чи вчинку, які можуть стати фатальними. А, може, проситиме він чинити в щоденному житті так, як велить сумління, щоб не гризло воно немилосердно опісля. А, може...
Мерехтливе полум'я свічки вихоплює зображення на постаментах. Старші люди, біля місць останнього спочинку яких зараз, мабуть, їхні діти. Зовсім юні й просто маленькі діти - довічний душевний біль для передчасно посивілих і згорблених матерів і батьків. Можна лише припускати, що думають вони в цю мить, вдивляючись в такі знайомі риси, які колись вирували відтінками різних емоцій, а тепер застигли назавжди...
"Пробач мене, мамо. За те, що приходив пізно, знаючи, що ти не заснеш, поки я не повернуся. Пробач за те, що буркотів і не хотів носити сорочку, яку ти мені купила, все доводив тобі, що вона немодна... Пробач за те, що навіть слухати не хотів твоєї думки, коли надумав одружуватися..."
"Пробач, тату. За те, що вмикав гучну музику, коли ти хотів відпочити. За те, що легковажно кинув: "Треба бігати вранці", коли ти вперше поскаржився на біль в серці. За те, що кудись квапився і не взяв у тебе важкий мішок, який ти ніс у підвал..."
"Пробач, мій маленький. Тобі б зараз було... вже... 42, а ти все залишаєшся для мене моїм маленьким хлопчиком. Навіщо ж я пішов того проклятого дня на роботу, а не з тобою на річку... Тебе затягнув страшний вир і...мене разом з тобою".
А у відповідь - лише тихенький шурхіт листя. А ще - темне небо, що нависло над головою.
І більше нічого.
Ігор Дуда
