- Слухай, ти любиш Україну? - несподівано запитав мене мій знайомий, дихнувши свіжим перегаром. Взагалі, у його стані природнішим було б запитання «Ти мене поважаєш?», але чомусь його потягнуло на високі матерії.
-Як можна таке запитувати?! - обурився наївний ідеаліст. – Любов до вітчизни - нормальне почуття нормальної людини, головна рушійна сила найблагородніших людських вчинків. Зрештою, того, що любиш усім своїм єством, не так уже й багато: батьки, кохана жінка, діти і...батьківщина.
-Та годі тобі, - зневажливо гмикнув цинічний опонент. - Перш ніж розписуватися у любові до України, варто б запитати: а чи любить вона тебе? Ця любов мала б мати цілком реальне вираження: твоє благополучне сьогодення, забезпечена старість, відсутність страху за майбутнє... Ти можеш цим похвалитися?
-Ні, - потупивши очі, відповів романтик.
- То хто ж для тебе твоя батьківщина: мати чи зла мачуха? І чи багато знайдеться тих, які лояльно і навіть з любов’ю ставилися б до того, від кого зазнаєш одних лише прикрощів і розчарувань? - спробував остаточно захопити ініціативу скептик, - ти ж спілкувався з американцями, які так пишаються своїм показним патріотизмом, співають гімн, тримаючи капелюхи біля серця. І що? Вони в один голос запевняють, що якби справи у їхній країні йшли погано, вони одразу ж виїхали б деінде. Патріотизм тих же американців, англійців, французів базується передусім на твердій вірі в те, що їхня держава турбується про них і ніколи не кине їх напризволяще. Так що любиш ти, друже, не так державу, як оте інше, що асоціюється з поняттям батьківщина: рідні та близькі люди, дідове село, куточок ще не загадженої природи...
- Можливо... - бурмоче трохи загнаний у кут романтик, - але як же тоді бути з тими, хто підривав себе останньою гранатою у криївках, вмирав у колимських таборах, сидів у камері смертників? Хто зараз бореться з цинічним і підступним ворогом на сході країни? Невже і в них були і є щодо України суто меркантильні сподівання? В усіх тих, хто здобував і нині відстоює незалежність?
- Зачекай, - криво усміхається цинік, - а ти впевнений, що ми її таки здобули? Чи, може, ми її просто отримали як дарунок долі завдяки сприятливому збігові обставин? Адже виборювали оту незалежність передусім подвижники, які провели все життя на вогнищі ідейної самопожертви: Шухевич, Чорновіл, Лук’яненко, Стус... Ми ж, нинішні, у масі своїй - «прадідів великих правнуки погані». От якби Єльцин (тверезий чи напідпитку) у серпні 1991-го не заліз на танк і не оголосив про провал путчу - ти впевнений, що мали б ми нині незалежність? Мабуть, і далі, як і тоді, Леонід Кравчук закликав би до збереження спокою. Так що піднесли нам незалежність, можна сказати, на блюдці. Тому й виявився цей дарунок долі нами тоді по-справжньому не оціненим. Зараз ось настав час тяжких випробувань, і невідомо, чим усе закінчиться…
- Послухати тебе, - бурмоче зніяковілий романтик, - то нам нічого не залишається, як посипати голову попелом і нарікати на долю. Недобре це, депресивний стан як для окремої людини, так і для цілої нації - вельми тяжка й неприємна річ...
- А ти можеш запропонувати щось іще? - з легким глузуванням запитує скептик. - Пригадай, коли востаннє наш народ відчував одностайну радість? Здається, ще восени позаминулого року, коли у матчах плей-офф до Євро-2016 збірна України подолала Словенію. Або ж коли Джамала перемогла на конкурсі Євробачення.
- Ага! - пожвавішав романтик, - ти ж пишався тоді, що ти - українець!
- Та пишався, - сумовито усміхнувся скептик, - але ж на самому Євро-2016 наші хлопці просто обіс….ся…
- Треба прагнути і робити все для того, щоб таких радісних моментів у нас було якомога більше, - продовжило моє наївно-усміхнене «я», - тоді й настрій у народу стане веселішим, оптимістичнішим.
- Блажен той, хто вірує, - невесело усміхнулося його alter ego.
Все-таки останнє слово залишилося за ним…
Ігор Дуда
