Ранкова пробіжка, доповнена купанням - чудова річ, одна з тих життєвих  радостей, які нездатні відняти ні наш невротичний соціальний бардак, ні корупція, ні нечестиві політики. Навпаки, йдучи парком і вдихаючи ранкові аромати трав, мимоволі забуваєш про усіляку гидоту і просто насолоджуєшся чистим повітрям і тишею.

Втім, витримати ліричний настрій до кінця не вдається. Майже перед самими сходами на виході з бічної алеї бачу величенького пітбуля, а метрів за п'ять позаду нього - його заспаного господаря зі скрученим  повідком в руці. Чолов'яга ще, очевидно, на ходу додивляється останній сон і позіхає на весь рот. Тим часом пес, кинувши на мене понурий погляд, рушив було в мій бік, але на півдорозі змінив свої наміри й побіг у іншому напрямку.

- Ей, друже - опускаючи зайвий "політес", звертаюся до  господаря,  який саме виповз на центральну алею, - ти взяв би свого пса на поводок...

Заспані очі власника псюри дивляться на мене з виразом несподіванки і подиву.

- Та він нічо не зробить, я знаю, я би його інакше не відпускав - чую пояснення, яке у різних варіаціях доводилося чути від багатьох собаководів.

- Звідки ти знаєш, чи він щось зробить чи не зробить? І як мені про це знати? - відчуваю, як накриває хвиля роздратування, - це ж не болонка і не пудель, а бійцівський пес. Тебе ще не штрафували?

Господар пітбуля тепер дивиться на мене з-під лоба - у його пса погляд, напевно, привітніший, - і промовляє з сумішшю подиву і обурення :

- А за шо мене штрафувати?

Відтак повертається і йде з повідком на плечі слідом за собакою. Я прямую в протилежний бік, усвідомлюючи, що моя виховна бесіда навряд чи матиме значний ефект - на отаких "бикуватих" суб'єктів справляють враження лише дієві каральні заходи. Періодично, як правило, після того, як чергова випущена на волю нехлюєм-господарем псюра когось покусає, з'являються повідомлення про те, що стражі порядку змусили якогось власника собаки бійцівської породи взяти його на поводок, але все закінчується роз'ясненнями і застереженнями. Попри запевнення, що число патрульних зросте, приміром, у Гідропарку мені вже довший час не доводилося бачити нікого з них - ні пішого, ні на велосипеді. Тому й мій заспаний співрозмовник вигулює свого пітбуля без повідка, нічого і нікого не боячись. А ще мені пригадалися давні слова військового коменданта Львова, який інструктував нас перед патрулюванням по місту: "Вас біля тої забігайлівки може  і не бути, але якщо ваш дух там витатиме - будьте певні, що ніхто із солдатів туди і носа не ткне".

Судячи з того, як вільно розгулюють бійцівські собаки без повідка у парку "Топільче" і якими "неляканими биками" почуваються їхні власники - дух охоронців правопорядку вже призабув туди дорогу...

Ігор Дуда