Вмостіться зручно на канапі чи тахті. Руки витягніть вздовж тіла. Заплющіть очі. Розслабтеся. Дихайте рівно і глибоко. Відчуйте приємну прохолоду чола. Спробуйте переконати себе в тому, що:
- протягом 25 років (чверть століття!) ми не борсаємося у багні, а вперто і неухильно видряпуємося з нього нагору;
- нас ведуть достойні провідники, які усвідомлюють свою відповідальність перед Богом, нацією і її майбутнім;
- нинішній чергова ера «тимчасових труднощів» - то лише хвороба росту, вона така ж тимчасова і минуща, як мезозойська чи кайнозойська (і триватиме, мабуть, так само довго);
- вся Європа виглядає нас, наче дружина капітана корабля з плавання, не відводить руку від чола, дивлячись у далечінь, і все примовляє: «Ну, де ж та Україна? Чому не йде до нас?»
Повірили? Добре. Ідемо далі, як полюбляла повторювати перед кожним наступним абзацом своїх публікацій відома місцева журналістка. Після цього вже значно легше буде повірити в те, що:
- ми не вимираємо як нація, а навпаки – невпинно поліпшуємо свій генофонд;
- наша моральність і духовність зростають прямо пропорційно до числа новозбудованих храмів;
- корупція та інші виразки і рудименти «совдепії» дедалі йдуть на спад, а «если кто-то кое-где у нас порой…», того карає тверда і невблаганна рука закону;
- комунальні тарифи і ціни не здаються гирями на ногах, а схожі на метелика, що грайливо сів вам на руку;
- наші парки безпечні для прогулянок в будь-яку пору доби, а на міських дорогах і автошляхах панує зразковий порядок – ну, хіба що зрідка хтось там десь щось…
- наші дружини, матері, сестри є берегинями домашнього вогнища, а не доглядальницями перестарілих європейців і наложницями в чужоземних гаремах;
- наші дітки не шукають, де б дістати «колеса», щоб «класно відтягнутися», чи пожувати насваю, а збираються дружніми гуртами на вечорниці, де співають і розповідають перекази за узваром і кулешем.
Теж повірили? Чудово. Поволі сядьте, прийміть «позу кучера» (корпус трохи нахилений, руки розслаблено лежать на ногах, долоні звисають). Тепер – заключний акорд. Залишилося повірити в те, що:
«Все хорошо, прекрасная маркиза»;
«Не все так погано в нашому домі»;
«Інші проходили цей шлях – і ми пройдемо»
«Ми живемо на благословенній землі».
Тепер різко підведіться на ноги. Зробіть кілька енергійних колових рухів руками. Ви готові до вилазки на вулицю. Завтра повторіть сеанс в цей самий час. Післязавтра – теж. І так – щодня.
Може, допоможе…
Ігор Дуда
