Вже й осінні ранки повіяли прохолодою. Простелились упівнеба туманами-мряками й навернули на душу гіркі роздуми та спогади. Якби не віра у Всемогутнього Бога, то життя узагалі б втратило усілякий сенс, тому що чиясь черстводухість і пихатість тільки розпалюють ненависть та ворожнечу поміж людей.
Але гадаю, що ми всі соборно цьогоріч не впустимо крадіїв і крадійчиків у коридори влади – верховної, себто такої, що живиться із державного корита, не дамо їм свобідно дихати і жити.
Щоб довго не товкти воду у ступі, хочу одразу ж закликати своїх земляків видати мандат довіри 28 жовтня, себто благословити своїми голосами у вищий законодавчий орган нашої країни, кандидата у народні депутати по одномандатному виборчому округу №167 Володимира Бедриківського. Нікого із його конкурентів по цьому округу, вздовж і впоперек «зацільованим» мас-медіа, запльовувати усілякими словесами я не збираюся. Опускатися до бульварного рівня типу «хто з ким спав», «хто з ким і на які гроші «козу водив», то привілей слабкодухих людей, безвольних, невпевнених у своїй правоті, а то й узагалі засліплених власною глупотою.
Генерал-полковник Володимир Бедриківський для мене – чесна і порядна людина. Наполегливий, вимогливий до себе і до своїх колег, висококваліфікований фахівець, справжній лідер. А ще він – воістину українець за духом і характером. Це його свідомо обрана позиція, поклик серця. Іншим він бути не може, й додаткових пояснень це не потребує.
Не легко сьогодні доводиться ще порівняно молодому генерал-полковнику, який, обіймаючи у минулому Уряді посаду першого заступника Міністра МВС України Юрія Луценка, після приходу до влади «регіоналів», змушений був піти на пенсію.
Все життя він працював у сфері далекій від публічної діяльності. Його фах – боротьба з організованою злочинністю. А у цій справі постійний ризик – повсякденне явище. По роду служби він розслідував чи не всі найрезонансніші злочини, пов’язані з кримінальним тероризмом, корупцією. Пройшов усі щаблі офіцерської кар’єри – від дільничого районного інспектора до начальника УБОЗ, першого заступника Міністра внутрішніх справ України. Від початків Незалежності працював у підрозділах боротьби з економічною та організованою злочинністю. У 2008 році, за його ініціативою було створене Антикорупційне бюро. На рахунку цього підрозділу – сотні розкритих справ, пов’язаних з рекетом, міжнародними злочинними групами, відмиванням «брудних грошей», замовними вбивствами, торгівлею людьми, викраденням національних духовно-культурних цінностей, затримання лідерів міжнародних терористичних угруповань. Більшість справ і досі залишаються під грифом «державна таємниця».
Володимир Бедриківський – активний учасник «Тернопільського земляцтва» - громадської організації, що знаходиться у Києві й допомагає землякам з Тернопільщини. Не буду переповідати вже не раз мовлене про його подвижницьку діяльність, але мушу, щоб потім міг я спокійно спати із своєю совістю, засвідчити єдиний факт, який на перший погляд комусь видасться незначним чи таким, що не заслуговує особливої уваги, але у мене він викликав найбільше захоплення і довіру до його особи. У травні цього року Володимир Бедриківський, хоч ніхто його до цього не зобов’язував, допоміг встановити пам’ятник на могилі мого бойового побратима - воїна-«афганця» Миколи Леськіва, який минулоріч, після тривалої хвороби пішов з життя. Цей вияв глибокої пошани до сім’ї померлого «афганця» примусив мене переглянути свої погляди на саму особу кандидата у народні депутати та його намір стати депутатом Верховної Ради України від нашого округу. На нього сьогодні сиплеться, я б навіть не сказав, що якась тотальна критика, радше якесь незрозуміле собаче гавкання, відверта брехня, поодинокі цинічні і брутальні висловлювання з боку різних так званих піар-технологів. Але, як говорить східне прислів’я: «Шакали гавкають, а караван іде». Впевнено іде до своєї перемоги В. Бедриківський, хоч би який собачий гавкіт не збивав його зі шляху.
Справді, на мапі політичного життя України дують тривожні вітри жорсткого суперництва усіх без винятку кандидатів у депутати до Верховної Ради України. Попереду нас чекає ще один спекотний місяць. Кожного дня на наші голови будуть сипатися, як сипляться вже тривалий час, пустопорожні обіцянки і гасла, подарунки чи радше подачки у вигляді різної дешевизни від кандидатів у народні депутати, присипляти нашу пильність не іскрометним, а «ширпотребним гумором» будуть вже перечитані вздовж і впоперек усілякі там заїжджі «клоуни», оті всі «поющиє звйозди», які за великі гроші вичавлюють з наших душ національну ідею і патріотизм. Але вони, тобто кандидати у верховне депутатство, які вже у своїй хворій уяві приміряють на себе «піджак» народної довіри, як ми всі не раз у тому переконалися, розвіються після 28 жовтня, мов дим за вітром разом із своїми «благодійністю та доброчесністю». Веду мову про кандидатів, які народилися на нашій вітчині, так і далеко за межами нашої області, яких народ вже встиг наректи «парашутистами». Цей тест на випробування ми вже з вами проходили багато разів, але, мені здається, що так нічого не навчилися, готові за дрібний гріш продати свій голос усіляким пройдисвітам.
Звичайно, мене хвилює виборчий округ №167, де мешкаю я, мої родичі, друзі, приятелі. За кого мені віддати свій голос? Кандидатів дюжина, аж 13. Працюють на окрузі всі, зокрема, найбільше «парашутисти», хоч у мене складається враження, що шансів на перемогу у цих людей мізерні, а мрії їх ілюзорні.
Вся наша біда в тому, що ми народжуємо політичних «балакунів», від них потім і потерпаємо. І все через те, що своєю мовчазною згодою, викривленим уявленням про світ, моральні цінності коронуємо фальшивих пророків на високі державні пости, які потім топчуть нашу культуру і мову, віковічні традиції предків.
Стоїть Тарас Шевченко відлитий у бронзі на центральному майдані Чорткова. Злі язики говорять, що з цієї бронзи у свій час зухвало і гонористо лицезрів на «буржуазних націоналістів» колишній вождь світового пролетаріату, себто на зорі української незалежності, а потім у Львові з цього матеріалу було відлито пам’ятник Великому Кобзареві. Стоїть, і зломовчки споглядає на шароварочно-ширварочну республіку, готовий своїм могутнім кулаком повправляти мізки багатьом чухраїнцям.
Володимир Погорецький, головний редактор журналу «Золота пектораль»
