Свого часу Сталін припустився величезної помилки, коли не вірив даним радянської розвідки про те, що Гітлер готує напад на СРСР. Чи то з причин теплих дипломатичних та економічних відносин із рейхом, чи то через свою пиху очільника «великої держави», Сталін вважав всі дані про напад дезінформацією та провокацією. В результаті СРСР виявився неготовим до війни з нацистською Німеччиною.

Чи може ситуація зараз повторитись із Україною, коли загроза російського вторгнення вздовж всього кордону (включно із Білоруссю) сприймається українською владою крізь парадигму «все хорошо»?

Письменник, журналіст і блогер, колишній в’язень російських гібридних сил Станіслав Асєєв у статті для Радіо Свобода перелічує аргументи, які свідчать на користь блефу Кремля.

Чому війна – скоріше блеф

  • Військовий фактор

Всі західні розвідки, які робили публічні заяви щодо ситуації в Україні, включно із українською, сходяться в одному: зібраного вздовж українських кордонів російського угруповання недостатньо для того, щоб захопити навіть лівобережну частину країни. За різними оцінками зараз біля українських кордонів знаходиться до 120 тисяч російських військових, тоді як для наступу на таку територію потрібно щонайменше півмільйона.

І це тільки суто географічні розрахунки без врахування спротиву української армії і втрат, які наступаюча сторона завжди несе більші, аніж та, що обороняється. А ще підрозділи територіальної оборони, кістяками яких є учасники бойових дій на Донбасі.

Другий момент у військовому факторі – проблема утримання окупованої території. У цьому сенсі цікава думка сумновідомого Ігоря Гіркіна, який в нещодавньому інтерв'ю заявив, що для утримання території такого масштабу, як Україна, потрібно співвідношення регулярних сил наступу та внутрішніх військ та поліції один до десяти.

Іншими словами: навіть із 120-тисячною російською армією має зайти більше мільйона адміністративного та репресивного апарату, який займе окуповані міста та буде жорстко підтримувати окупаційний режим та боротися з підпіллям. Таких ресурсів Росія наразі не має.

  • Кінцева мета?

Її не існує. Мети повномасштабного вторгнення просто нема. Навіть окупація Києва (а отже – і цілого ряду обласних центрів до нього) – для Росії буде тільки початком, бо самі ці міста потрібно буде перетворити на Грозний 90-х років, тобто руїни.

Що робити з Тернополем, Луцьком, Львовом, Хмельницьким, де концепція «русского мира» не діє навіть в теорії?

При цьому й у Києві неможливо буде провести хоча б фейкові показові вибори за прикладом Донецька чи то Луганська, а отже доведеться грати в відкриту – і просто ставити «гауляйтерів», натикаючись на вкрай незручну для «великой России» аналогію із Німеччиною 40-х років.

  • «Чечня»

Як не дивно, один з найбільш вагомих факторів, на який чомусь всі звернули увагу тільки після слів Бориса Джонсона. Дійсно, хто як не Путін має прекрасно пам'ятати, чим обернулася Чечня для Росії і розуміти, що означає отримати другу Чечню, але вже розміром з Україну? Подібні операції ніколи не проводяться без глибинного аналізу настроїв місцевого населення, яке за будь-якою реальною соціологією – і забезпечить Кремлю другу Чечню.

  • Економічна криза в Росії

Навіть за даних обставин уже спостерігається спад на фондових біржах та падіння рубля до долара з євро. У випадку ж санкцій на рівні відключення SWIFT та зупинки «Північного потоку-2» Росія дійсно отримає економічну катастрофу, закріплену колосальними витратами на саму війну.

  • Внутрішня (соціальна та політична) криза в Росії

Якщо до перших чотирьох факторів додати ще незадоволену бізнес-еліту, яка втрачатиме гроші через ефемерні ідеї «царя», і десятки тисяч домовин, що принесуть горе в російські родини, то це може спровокувати соціальну напругу по всій Росії.

  • Руйнування базового фейку «русского мира» про захист російськомовних

Коли російськомовні громадяни України відправлятимуть на той світ регулярні частини Російської Федерації, буде вкрай важко пояснити, за що саме гинуть в Україні росіяни. Свого часу Гітлер не наважився окупувати Швейцарію, не в останню чергу тому, що швейцарські німці готові були стріляти у німців вермахту з кожної гірки, що розмивало ідею «арійської раси» під нуль.

Що може статися?

Які ж реальні варіанти можливих дій РФ у найближчий час?

  • Визнання «ЛДНР»

Наразі цей варіант використовується як черговий засіб тиску на Захід: з допомогою російських комуністів Кремль удає, що готовий розглянути в Думі цей сценарій.

В такому разі Росія однозначно визнає і територіальні претензії «нових держав» на решту території Донецької та Луганської області та зможе почати дестабілізацію фронту в бік Маріуполя чи Краматорська. Але цей сценарій означатиме повний вихід Росії із Мінського та Нормандського процесу, знову ж таки – без кінцевої мети й можливості хоча б у майбутньому впливати на українську політику через свої штучні утворення «ЛДНР». Фактично їхнє визнання залишить для Росії тільки військовий фактор впливу на Україну, що малоймовірно.

  • Розміщення ядерної зброї у Білорусі

Про приховану анексію і мілітаризацію Білорусі, а також про перекидання частини сил на Кубу та до Венесуели вже неодноразово натякав Лавров. З огляду на глобальний контекст протистояння НАТО-Росія – це цілком ймовірний варіант.

  • Подальше стягування військ до українських кордонів без наступу

Це дасть можливість Росії тримати напругу у регіоні та торгуватись із Заходом. Не будемо забувати, що Путін дійсно розглядає саме НАТО як свого єдиного реального ворога, який наблизився до західних кордонів Російської Федерації. За цією логікою цілком зрозуміло накопичення російських військ саме на західному напрямку.

  • Внутрішня дестабілізація в Україні

Дестабілізація України через кібератаки, повідомлення про системні замінування об'єктів, заворушення у Києві. На тлі загрози вторгнення це провокує суспільну істерію та б'є по економіці України.

Чи є компроміс?

Як відомо, зрештою будь-яка війна закінчується миром, і гібридна – не виняток. Але парадокс у тому, що Росія сама створила ситуацію, за якої майбутній можливий компроміс із НАТО та ЄС тепер вимушено будуватиметься на поверненні до статус-кво. Тобто: відведенні ВМС НАТО із середземноморського регіону та району Чорного моря, а в перспективі – і тих сил, які наразі США тільки готується ввести до Східної Європи для посилення контингенту.

Фактично своєю стратегією Росія досягла протилежної мети та зіштовхнулась не з переляканим Заходом, а з супротивником, який тільки посилився біля кордонів Росії.

Але при всьому цьому існує одне величезне «але».

Якщо дії Росії – тільки блеф, чому Захід настільки серйозно реагує на них? Чому до Москви приїздить директор ЦРУ? Чому Блінкен зустрічається із Лавровим, а Байден ледь не пів години розповідає тільки про загрозу вторгнення Росії до України? Чому одна з найкращих розвідок світу – британська – всерйоз заявляє 20 грудня про те, що наступ може відбутися вже на Різдво, через 5 днів? Зрештою, чому США, Британія, Німеччина та Австралія евакуюють родині співробітників посольства?

Відповідь може бути тільки одна, бо навряд чи кращий аналітичний потенціал західного світу не здатен оцінити реальні ризики та чинники цієї ситуації.

Ця ситуація навколо України вміло використовується колективним Заходом задля легалізації збільшення своєї присутності на східних кордонах. Іншими словами, Захід діє за принципом «ви погрожували – ми повірили».

У цій ситуації НАТО відпрацьовує власні завдання, використовуючи російську загрозу як чудовий привід збільшити та легалізувати присутність у Східній Європі – тепер вже без зайвих пояснень, чому ж відбувається розширення на Схід.

Росія – випробовує дипломатичні нерви колективного Заходу, паралельно роблячи те саме: легалізує військове освоєння Білорусі та випробовуючи різні тактики дестабілізації всередині України.

При цьому для Кремля різко вимальовуються і контури своїх справжніх ворогів (як то Британія) та латентних союзників (як то Німеччина) у Європі. І питання лише у тому, як самій Україні вигідно скористатися цим блефом століття, в який грає Москва.

Модель поведінки для України

Відома теза «хочеш миру – готуйся до війни» наразі і є відповіддю на запитання, що робити самій Україні.

При цьому раніше цей принцип розумівся буквально: щоб відбувся мир, треба фізично перемогти супротивника.

За часів гібридних війн все навпаки: навіть блеф у вигляді наміру напасти має відрізнятися від реального нападу тільки тим, що його не відбудеться. Все інше – скупчення військ, пропаганда мілітаризму, навіть вивід посольства чи розрив дипломатичних відносин – має відбуватися по-справжньому.

Завдання інформаційного симулякру – переконати, що «оригінал», тобто сам наступ, можливий.

Як від цього захиститися? – Так само.

Тільки переконавши противника, що ти повірив у наступ, навіть коли розумієш, що це – лише блеф. В цьому і є парадокс: задля миру треба повірити у війну, і тільки тотальна підготовка до неї зменшує шанси й бажання ворога воювати.

Станіслав Асєєв – письменник, журналіст і блогер, колишній в’язень російських гібридних сил

Джерело: Радіо Свобода