Галицькі політики новітньої доби є уособленням обережності, суцільного розрахунку та вміння домовитися будь з ким будь про що заради як тактичного «гендлю», так і стратегічної вигоди. Мабуть, найяскравішим представником цього тренду є нинішній львівський міський голова та лідер партії «Самопоміч» Андрій Садовий. Це людина, яка ніколи ні з ким остаточно не свариться, є плоттю від плоті сучасної львівської еліти, хоча де в чому її вже переросла. Він завжди тримає нейтралітет і воліє перебувати в сірій зоні, звідки й керувати всіма процесами. Має дуже амбітні плани й уміє створювати красиву картинку.
На початку 1990-х майбутній міський голова засновує структуру під назвою «Галицькі інвестиції», яка й приносить йому швидко чималі статки. Чим саме займалася ця фірма, пан Садовий говорити не любить, однак у Львові подейкують, що основними напрямами її діяльності були гендлювання з ваучерами та скупка задешево акцій підприємств, наприклад Львівської пивоварні, заводу Мікроприлад, маслозаводу та заводу бетонних виробів у місті Стрий, Радехівського цукрового заводу, двох львівських АТП, згаданого вже Львівприладу тощо. А також тресту з будівництва ліній високовольтних електропередач, який працює і нині, що зветься Південьзахіделектромережбуд.
Щоправда, на сьогодні майже нічого із цих підприємств Садовому офіційно не належить: або продані, або переписані на дружину. Однак їх кількість і статки, що уможливлюють утримування цілої медіа-імперії, цілком дають право зарахувати пана Андрія до категорії олігархів. Так, модерніших, хитріших і більш прихованих, ніж фірташі-ахметови-коломойські, але все-таки олігархів.
Зрозуміло, таке стрімке зростання в умовах диких 1990-х не могло відбуватися без могутнього «даху». Нагадаємо, що тоді Львів був не меншим кримінальним центром, ніж Донецьк: усе поділили кілька угруповань, які жорстоко воювали одне з одним. Майже всі підприємці міста змушені були платити данину тим чи тим. Однак, за свідченнями місцевих журналістів, пан Садовий ніколи не мав справи з кримінальниками. Чому? «Бо із самого початку бізнес-кар’єри в нього був могутній міліцейський «дах», – стверджує головний редактор авторитетної львівської газети «Ратуша» Микола Савєльєв. Подейкують, що людиною, яка вела пана Андрія через усі зигзаги первинного політичного життя, був авторитетний львівський політик Богдан Буца, а ще він мав певну протекцію від Тараса Стецьківа.
Так це чи ні, однак підприємницька активність Садового з роками тільки зростала. 1993-го майбутній мер вирішив зайнятися медіа-бізнесом, створив радіостанцію «Люкс» разом із Тарасом Стецьківим і журналістами Олександром Кривенком та Ігорем Копистинським. Згодом, у 1997-му, відкрив газету «Поступ». Вінцем медіа-активності Садового стало заснування холдингу «24», до якого входять нині «Канал 24», «Радіо 24», «Футбол 24». Не забудьмо також, що Садовому належить один із найпопулярніших інформаційних сайтів Галичини – Zaxid.net.
Слід віддати належне пану Андрію: важливість піар-складової він зрозумів дуже рано й чітко, тому від самого початку політичної діяльності наполегливо напрацьовував власний медіа-актив. Причому намагався підходити до нього по-європейськи, не афішуючи своєї власності й намагаючись ніколи явно не впливати на редакційну лінію. Багато в чому беручи приклад із польських політиків, що в принципі абсолютно логічно для галичанина в сенсі світоглядних орієнтацій.
Подейкують, ідею із «Самопоміччю» як головною рушійною силою кар’єри йому підказали теж польські політтехнологи, котрі доти працювали з Александром Квасневським і котрих Садовий найняв на початку 2000-х. Його політичні апетити переросли рівень Львівської міськради, де він очолював комісію економічної політики. Саме тоді майбутній мер почав наполегливо ліпити із себе образ підкутого громадського діяча, спеціаліста з урбаністики та комунального господарства, очолюючи кілька відповідних громадських організацій. Однак не цурався приміряти на себе й імідж активіста, що може покричати на чиновників, чи навіть простецького хлопця з району, здатного спокійно проїхатись у трамваї разом зі звичайним людом.
Проте 2002 року з першої спроби йому не вдалося зайняти мерське крісло – він прийшов до фінішу тільки третім, улаштувавши собі фальстарт. Хоча потім зробив правильні висновки, домовився з усіма найвпливовішими силами у Львові та Києві, ще більше зміцнив свою медіа-імперію й 2006 року став-таки мером. І залишається ним уже дев’ять років. Тепер він ніколи не біжить попереду паровоза, намагаючись робити тільки виважені й продумані політичні кроки.
Узагалі Садовий прагне в політичному житті дотримувати якнайбільшого нейтралітету, старанно обходячи стороною всі проблемні ідеологічні питання навіть у власній партії і напираючи натомість на свою модерність та ефективність як менеджера. Решту питань він замовчує в надії на те, що електорат, зачарований його менеджерськими здібностями, все додумає сам. Винятком був хіба що крок із доплатами до пенсії ветеранам УПА у Львові. Міський голова воліє бути сірим кардиналом з іміджем людини, яка вміє робити реальні справи й дотримується традиційної моделі з великою дружною родиною, що цілком логічно для галичан із їхнім «греко-католицьким шаріатом».
Власне, саме таким чином була побудована торік кампанія його партії «Самопоміч». Щоправда, чимало критиків Садового піддають сумніву його здібності як управлінця, вважаючи, що недоліки в цій сфері він із лихвою перекриває красивим піаром. Хоча слід віддати мерові належне: йому справді вдалося покращити Львів, бодай на рівні іміджу. Саме тому й прощають панові Андрію постійні сумнівні «ґешефти» із землею, як, наприклад, у випадку із землевідводами на користь відомого кримінального авторитета Вови Морди. Утім, гарним показником довіри до міського голови було те, що свого часу він навіть не побоявся сам ініціювати позачергові вибори міськради, коли 2008-го втратив контроль над нею.
За Кучми Садовий був членом партії «Реформи і порядок», яка тоді панувала на Львівщині. За Ющенка – «Нашої України». Наприкінці каденції останнього почав шукати нових покровителів навіть у таборі Януковича. Однією з не найкращих сторінок його біографії є цілком плідне співробітництво з донецькими, конкретно – з Борисом Колесніковим напередодні Євро-2012. Нагадаємо, що той очолював агенцію з проведення футбольної першості, а Садовий – одне з міст, де відбувалися матчі. Колесніков навіть захищав мера Львова під час скандалу з розтратами коштів, виділених на будівництво доріг перед чемпіонатом. Вони разом їздили до Європи й загалом демонстрували повну приязнь та співпрацю.
Понад те, критики Садового досі нагадують йому епізод із 2009 року, коли він намагався мало не очолити виборчий штаб Віктора Федоровича на Львівщині. Не додають йому плюсів і відвідини дня народження «гаранта» у 2011 році, коли він особисто подарував Януковичу книгу. Не цурається мер і колишніх регіоналів у списках «Самопомочі». Хоча, варто зауважити, вже в січні 2014-го після ухвалення диктаторських законів Садовий заявив, що на території Львова вони не діятимуть. Мабуть, знову чітко відчув «вітер змін».
Андрій Іванович, використовуючи дуже вигідне як економічно, так і з піарного погляду місце львівського мера, намагається мати добрі стосунки з усіма. Наприклад, з олігархами Коломойським та Єремеєвим. Одначе конкретних фактів як завжди немає. Зате цілком очевидною є наявність у нього президентських амбіцій, про що пан Садовий і сам говорить публічно. Однак йому вистачає розуму чекати із цим, принагідно розвиваючи власну партію.
Результати в цього сірого галицького лиса поки що й справді непогані. Його партія динамічно розвивається, його позиції у львівському політикумі не те щоб недоторканні, але реальних конкурентів йому немає. Не вважати ж за них «Свободу», яка навіть у свої найкращі часи не змогла його повалити. Він наполегливо ліпить із себе нового європейського лідера, ефективного менеджера, який здатен вивести України вперед, використовуючи свій мерський багаж. Однак варто розуміти, що бекграунд у цієї людини нічим не відрізняється від решти українських політиків.
Богдан Буткевич, Тиждень
