З «героїнею мого роману» доля звела мене декілька років тому – залагоджував деякі справи у місцевому виші, вельми гордому своїм статусом і здобутками (відомими здебільшого лише йому самому), дбайливо відлагодженою і безвідмовною системою «подяк», своїми випускниками (особливо одним з них), а також табуном менш успішних graduates, які, за відсутністю кращих перспектив, застосовують набуті за роки навчання глибокі (грунтовні, сучасні, з використанням передового європейського досвіду) знання, торгуючи на місцевому ринку.

Вже, так би мовити,  post factum, зрозумів: моя мила incognito дуже природно, сказати б, гармонійно, вписується в загальну атмосферу цього балаг…, даруйте – солідної та шановної  інституції. З враження про неї неминуче складається узагальнена думка про її конто…чорт забирай, знову обмовився за Фрейдом! Ну звісно ж, не контору, а солідний та ще й науковий заклад.

Та досить недоречної іронії – треба перейти майже до інтимної лірики і сказати про неї. Сліпучу й неприступну. Поєднання полум’я і криги. Єдину та неповторну.

…У неї чарівне українське ім’я, що викликає асоціації з ранковою росою, співами у тихе надвечір’я, знайомими і улюбленими творами Андрія Чайківського (пригадуєте – «За сестрою», «Олюнька», «На уходах»). І вона сама така ж чарівна й вродлива жінка, якою мимоволі замилуєшся, дивлячись збоку. Тендітна й ніжна наче стебло квітки. «Нежная и удивительная», як промовляв у пориві фальшивого залицяння Остап Бендер.

Втім, запевняю, вся ця лірика миттєво випарується з вашої голови, варто лише їй відкрити рот і вимовити декілька слів. Удар батога видасться вам легеньким лоскотанням у порівнянні з її зневажливо-зверхньою манерою розмови. Можливо, я прийшов у невдалий день, один з тих, що їх прийнято називати «критичними»? Можливо. А, може, попри оманливо юне обличчя, дама уже підібралася до того віку, коли рекламу препарату «Ременс» починаєш слухати уважніше, ніж раніше? Теж не виключено. Хоча навряд – схоже, таку манеру поведінки їй диктує усвідомлення власної значущості в кадровій ієрархії цього бард…Тьху, знову той Фрейд! Поважної інституції, звичайно.

…Вже й часу ніби пройшло доволі, а я іноді все ще згадую її, мою сліпучу,  неповторну та неприступну леді. Сліпучу – тому що своїм вишуканим хамством вона здатна справді засліпити. Неповторну – тому що від того часу не доводилося стикатися з таким чарівливим самозакоханим самодурством. Неприступну – тому що сповна виправдовує той негласний пункт високої репутації свого гадючого кубл…чорт забирай – не відчепиться клятий Фрейд!, - закладу, в якому йдеться, що з порожньою кишенею сюди приступати не рекомендується…

…А може, колись таки наберуся духу і постукаю в знайомі двері?

Ігор Дуда