Ці мої думки, напевно, контрастуватимуть із нинішнім всезагальним великоднім настроєм і можуть навіть видатися різновидом єресі, але… наважуся все ж їх висловити.
Не хотів би бути звинуваченим у богоборстві (до речі, ви не помічали, що найзапекліше нині виступають проти нього і найзавзятіше хрестяться у церкві колишні секретарі партійних і комсомольських організацій?). Не зараховую себе до числа переконаних атеїстів, хоча той факт, що книга «Пригоди бравого вояка Швейка» потрапила мені на очі ще в ранньому дитинстві й відтак стала одним з улюблених творів, мабуть, наклав свій відбиток – принаймні, у ставленні до справ церковних і діянь деяких слуг Господніх на грішній землі. Попри це, з повагою ставлюся до істинних мучеників віри, які не відрікалися від неї й на ешафоті чи в сибірських таборах. Та, як у нас давно ведеться, долучитися до сонму праведників нерідко прагнуть пройдисвіти. Отож коли доводиться бачити й чути, як колишній прокурор, котрий разом зі своїм поплічником-суддею знущалися над правосуддям і «клепали» неправедні вироки, нині натягнув на себе овечу шкуру й закликає смиренну отару «каятися і жити у святості», в мене виникає, як мінімум, бажання привселюдно плюнути йому в пику. А як максимум… для максимуму, на жаль (чи на щастя) немає необхідного знаряддя. Звичайно, не роблю ні мінімуму, ні, тим більше, максимуму, отож просто оминаю церкву, в яку він увійшов. А його спільник у мантії, який теж полюбляв ревно хреститися, проходячи повз катедру, вирушив осявати «чолом високим та ясним» Верховний суд і нині утверджує справедливість на Печерських пагорбах… Якщо вони і незліченна кількість їм подібних щоразу приходять до храму, розраховуючи отримати прощення, а потім продовжують чинити свої чорні справи, то чи не означає це, що той, до кого вони звертаються у своїх фальшивих молитвах, має нині пильніші справи й не приділяє достатньої уваги території під назвою Україна? «Нічого, вони своє отримають, - скаже якась богобоязна душа, - там, на небі, усе бачать і кожному за все воздадуть». Блажен, звісно, хто вірує, і я сам хотів би бути серед них, але чомусь думаю, що мерзотники, які залюбки хрестячись, продовжують чинити зло, не надто бояться отого «там, де кожному за все воздасться». Дуже вже, сказати б, віддалена ця «юридична інстанція», і її можна умилостивити, зробивши пожертву, склавши молитовно руки і ворушачи губами…
Але поки це так – нереалізованим або й брутально знівеченим залишається споконвічне людське прагнення – прагнення Справедливості. І – в цьому житті, а не в обіцяному потойбіччі.
