Серед численних запитань, що виникають у нинішню тривожну пору, є й таке: яку роль виконують у спланованому десь за межами України процесі олігархи? Декому, надміру гоноровому з них, така постановка питання могла б здатися навіть образливою. Справді, як же їм, що звикли кивком голови чи помахом пальця «рєшать праблєми», виконувати якусь роль, тобто грати за чиїмись правилами. «Да ни в жизнь!».

Між тим, свої ролі вони таки виконують. До того ж,  амплуа представників вітчизняного  олігархату в нинішніх умовах різняться. Одні з них взялися керувати, можна сказати, прифронтовими областями, застосовуючи звичні й, напевно, найбільш дієві сьогодні стимули (пригадуєте 10 000$ від Коломойського за впійманого «зеленого чоловічка»?). В рамки «рафінованого» гуманізму це, можливо, й не вписується, зате з урахуванням ситуації видається цілком виправданим.

Інший, той що най-найбагатший періодично виступає в ролі буфера-посередника  між сепаратистами і прихильниками унітарної держави, заграючи і з першими, і водночас декларуючи єдність з другими. Така, на перший погляд, двоїстість має доволі просте пояснення: російський капітал відлякує його перспективою  дуже сильної конкуренції у тій «грі без правил», в яку він разом із вузьким колом собі подібних неминуче будуть втягнуті у випадку попадання під владу Росії. Якби ж не цей стримуючий фактор, то «акули» українського олігархату радо занурилися б у природну і таку милу й любу для них стихію хабарів, рейдерства, «відкатів». Якщо окинути поглядом майже чверть століття новітньої української історії, то неминуче дійдеш висновку, що кланово-олігархічна система змушує всю країну розвиватися і змінюватися не в інтересах абсолютної більшості громадян, а задля вузького кола «щасливчиків». Під контролем цих осіб – держбюджет, уряд, а також усі президенти, починаючи від «батька незалежності» Кравчука і закінчуючи  «двічі несудимим професором» (не будемо з делікатності кидати погляд далі).  І все це – без жодного натяку на властиву країнам з усталеною демократією системою законів, стримувань і противаг.

Тим часом, якщо зануритися в історичну глибину, то можна встановити, що саме слово «олігархія» в перекладі з грецької означає владу небагатьох, або ж обмеженого кола заможних громадян. Але у тій же Стародавній Греції демос, себто народ, знаходив способи, щоб примусити таких багатіїв фінансувати міське господарство і влаштовувати усілякі розваги для простолюду. Отже, там суспільство якось знаходило способи контролювати олігархів. А в Україні все навпаки – олігархи контролюють суспільство. А, може, воно взагалі зараз ніким і нічим не контролюється? І куди ми рухаємося, з усією нашою  історією вкупі з традиціями  козацької вольності – в бік прогресу чи назад до кам’яного віку?

Ігор Дуда