Наше життя – суцільна череда зіткнень полярних людських інтересів і уподобань. Безболісно поєднати їх іноді доволі важко.
В мікрорайоні міста, де я мешкаю, церква розташована неподалік від спортивного майданчика. Який з цих об’єктів з’явився раніше – сказати не беруся, та це, зрештою, не так важливо. Важливо те, що в неділю численні прихожани приходять до Божого храму молитися, а в той же час на майданчику поруч саме розпочинаються міні-футбольні баталії. Футбол, нехай і товариський – річ азартна, пов’язана з виявом емоцій. Іноді - доволі бурхливих. Отож нерідко до віруючих, котрі стоять, схиливши смиренно голови й склавши руки, долинають вигуки, зовсім недоречні для врочистого моменту спілкування зі Всевишнім. І що тут вдієш? Просити любителів поганяти в «дир-дир» перенести свої забави в інше місце, або ж на інший час? Навряд чи до такого прохання вони поставляться із розумінням – врешті-решт, люди реалізують своє законне право на відпочинок. Попрохати їх висловлювати свої емоції не так голосно? Тоді це вже буде не футбол, а казна що…Отож залишається пастві прохати Творця напоумити отих заблудлих овець, які витрачають час на «бісівське» заняття. Та ще й безбожно при цьому лихословлять…
Мені здається, що цей побутовий антагонізм вельми точно відображає наше «розхристане» суспільство, де ні в чому немає ладу, де норми моралі й закону, які мали б бути обов’язковими для всіх, на кожному кроці підміняються суб’єктивними бажаннями або ж груповими інтересами. Уміння жити таким чином, щоб не завдавати клопоту й не створювати проблем ближньому, для дуже багатьох наших співгромадян є занадто складною грамотою. Настільки складною, що вони вважають за доцільніше просто нехтувати нею. Це ж значно легше, ніж вперто й щоденно осягати просту, здавалося б, істину: гармонія і злагода у суспільстві починаються із здатності його членів поважати погляди одне одного, при необхідності – визнавати свої помилки й коригувати власну поведінку. «Ну ти й загнув! – скаже хтось, - та щоб мені хто-небудь вказував, що я маю робити?! Диктував свої умови??!! «Качав мені права»???!!! Я – сам собі пан!!!!»
Біда навіть не в тому, що всі ми стали «панами» - біда в тому, що ми перестали бути товаришами. На перехідному етапі ми безпомилково беремо найгірше і від, здавалося б, зданого в архів соціалізму, і від «дикого» капіталізму. Від першого – незнищенну звичку жити «на халяву», від другого – тваринне бажання урвати, поки є нагода, якнайбільше. Навіть більше, ніж може переварити шлунок і, звичайно ж, на шкоду іншим. Саме тут коріняться і практика грабіжницьких поборів за найнікчемніші довідки у різних установах, і звичка загаджувати довкілля, не задумуючись про наслідки, і повсякденне й повсюдне нехтування людськими правами. Люди дезорієнтовані, розгублені, знервовані, пригнічені…
Відчуття, схоже на те, коли проповідь священика раптом переривається градом нецензурщини із спортивного майданчика поблизу.
Ігор Дуда
