Не знаю, хто саме висловив думку, що чим більше в країні багатих людей, тим вона багатша. Та знаю напевне, що в наших умовах цей постулат набуває настільки лукавого (щоб не сказати - цинічного) змісту, що йому міг би позаздрити й неперевершений політичний цинік Мак’явеллі.

Звісно, звучить це ніби гарно і цілком логічно, але на практиці справджується переважно на територіях західніше Карпат. Де повага до закону не декларована, а справжня. Де самі закони дієві і виконуються не з-під палки, а свідомо, як абсолютна необхідність. Де рідко кому спадає  на думку ухилитися від сплати податків, а якщо й спаде, то правосуддя відміряє достатньо часу подумати над сенсом життя у місцях «не надто віддалених». Де благочинність не є маскуванням відмивання грошей, а здійснюється за велінням сумління.. Звісно, усвідомлення необхідності цього приходить не одразу і не всюди однаково. Та ж сита й благополучна Америка мусила пройти довгий шлях бандитизму, конокрадства, бутлегерства, гангстеризму, рекету та іншого «бєспрєдєлу», щоб дійти до закономірного і єдино можливого висновку: свобода мого кулака закінчується там, де починається ніс мого сусіда. Країни, які прийнято називати цивілізованими, давно навчилися обмежувати надмірну зажерливість одних, чітко відстежувати рівень доходів і витрат своїх громадян. Для нас усе це поки що недосяжно висока планка.

У нас шлях до багатства нерідко пов’язаний з обдурюванням, шахраюванням, ходінням по головах, а то й по трупах, повною нерозбірливістю в методах досягнення мети. Таке процвітання окремих осіб, неминуче обертається зубожінням і соціальною деградацією для тисяч інших співгромадян. Природне, зрештою, людське бажання «я хочу» у нас дуже рідко узгоджується із запитанням «Чи маю я право?» Або ж «Чи морально те, що я роблю?» Можна погодитися з тим, що винесені каламутними водами безладу і правового хаосу на верхні щаблі суспільної ієрархії суб’єкти турбуються про власні сім’ї, добробут власних діток. Але чому це має відбуватися за рахунок добробуту і права на людське життя мільйонів інших?  Відповідь майже очевидна: немає верховної, державної волі запобігти цьому руйнівному процесові. Немає межі, перед якою зупинявся б чийсь непомірно завзятий кулак.

Ігор Дуда