За свою історію людство сформулювало чотири основні свободи: свободу совісті, свободу слова, свободу від злиднів і свободу від страху. Сформулювало і намагалося, в міру поступу своєї цивілізованості, досягти їх.

Справа ця зовсім не проста. Людська природа двоїста, суперечлива у своїй суті, добре і зле у ній тісно переплетені, так що іноді важко відокремити одне від одного. В усі часи і за всіх політичних устроїв знаходилося чимало охочих взяти оту свободу совісті за карк, а свободі слова міцно затулити рот. Зі злиднями людство бореться від первісного віку і кінця-краю цій баталії не видно. Поспілкуйтеся на цю тему з першою-ліпшою літньою жіночкою, яка біля входу в продуктовий супермаркет вкотре перелічує залишки своєї нужденної пенсії з надією вишукати якісь «приховані резерви».  Ну, а страх... Вільним від нього не можна почуватися ніколи, навіть, приміром, плескаючись у блакитній водичці десь на коралових островах - ану раптом випливе з глибини щось страшне, п’ятиметрове, з гострими зубами. Дискутувати на цю тему можна безконечно, ми ж спробуємо розглянути її з позиції простого середньостатистичного обивателя.

Свобода совісті? Та будь ласка, скільки завгодно! Хочеш - іди у церкву, хочеш - у костьол, хочеш - стели килимок для намазу, а хочеш - постав на подвір’ї язичницького ідола. Ввічливі тітоньки і дядечки люб’язно запропонують на алеях парку чи просто на вулиці яскраві брошурки, які дохідливо розтлумачать, що саме їхня віра - найкраща. Тільки щось не помітно, щоб разом із  появою нових храмів і величезною кількістю прихожан у них зростала й моральність суспільства. Швидше спостерігається обернено-пропорційна залежність. Коли я бачу, як дехто з моїх співгромадян хреститься у церкві і стоїть, схиливши смиренно голову, я не можу зрозуміти, чи то вони вимолюють прощення за минулі гріхи, чи просять індульгенцію за майбутні. Зі свободою слова теж просто: кричи скільки завгодно, адже навколо - демократія. У нашому тлумаченні це таке становище, коли говориш, що хочеш, а робиш те, що тобі скажуть. У влади і всесильного чиновництва виробився стійкий імунітет проти критики. Не знаю, як воно так вийшло, але засоби контролю громадськості над владою, які вельми дієві в інших країнах, у нас якісь атрофовані чи імпотентні - називайте, як хочете. Погаласувати на майданах у передвиборчу пору - це ми залюбки. Вилаяти екс-комуняк та інших «колишніх» - теж. А от назвати місцевого  «авторитета» тим, ким він є - бандитом - це ні. Зграю високопоставлених корумпованих чиновників злочинцями - теж ні. Даруйте. Сміливості бракує. Усім. І мені теж. Чому? Бо над усіма нами тяжіє страх. Визволитися з його липучих обіймів неймовірно важко.

Ігор Дуда