«…Не міг радянський військовий юрист бути порядною людиною. Надійде наказ із ЦК помилувати – помилує, накажуть розстріляти – і він, керуючись такою й такою статтею, винесе відповідний вирок… Підсудний чітко й переконливо доводить, що він не винен, а прокурор і члени трибуналу ще до суду отримали вказівки… Без них вони й за стіл не сядуть. І вчинять не так, як диктує розум, совість і закон, а так, як вказано отією вищою інстанцією… І не могла нормальна людина працювати на такій роботі».
Є, щоправда, одна суттєва відмінність між юристами епохи Вишинського і нинішніми. Ті фабрикували справи й виголошували вироки за «розстрільними» статтями, а у вільний від основного заняття час привселюдно й один поперед одного клялися у вірності своєму вусатому ідолу. Нинішні ж не лише зайняті головною роботою – маніпулюванням законом,- а й у масі своїй стали праведними християнами, ходять до церкви, а дехто з них ще й закликає в місцевій пресі «каятися і жити у святості». Коли я іноді заходжу в собор і бачу цього новоявленого праведника з молитовно складеними руками, то не можу зрозуміти, чи то він просить прощення за колишні гріхи, чи вимолює індульгенцію на наступні. Втім, довго на цю тему не розмірковую, а майже одразу ж виходжу, тому що в той момент у моїй голові з’являються думки, зовсім недоречні в Божому храмі. Наприклад про те, чому до нього може вільно увійти кожен, несучи з собою всю свою підлість, безчесність і користолюбство. Увійти – і чомусь сподіватися на прощення. Даруйте, але цього не розумію.
Ігор Дуда
