Кінець 70-х років минулого століття. Військовий табірний збір студентів університету. Воєнна дисципліна, а простіше кажучи, муштра нам, звиклим до „вольниці” студентам, подобатися не могла. Особливо допікав своїми вимогами один підполковник. Яких тільки прізвиськ ми йому не понавішували! „Солдафон” і „Унтер” були, напевно, найделікатнішими з них. Він не давав нам жодної поблажки, змушуючи у спеку в гумових захисних комбінезонах і протигазах тягати важкі гармати, бігати у повному спорядженні, ретельно обслуговувати бойову техніку... Не дивно, що уже через декілька днів таборів ми дружно зненавиділи його.

Та з часом стали помічати й інше. Коли під час занять у полі зненацька вдарила злива і всі ми змокли до рубця, наш підполковник скинув плащ-накидку, взяв до рук лопату і заходився допомагати нам обладнувати командно-спостережний пункт. Під час переїздів на полігоні він не сідав у кабіну „Урала”, а трясся разом з нами у кузові. А під час вечірнього відпочинку біля вогнища пік з нами картоплю, сміявся з наших анекдотів, а потім, вкрившись шинеллю, спав обіч нас у бліндажі, хоча міг піти у офіцерську палатку. Не скажу, що ми дуже сильно полюбили його, але під кінець табірного збору вже відчували симпатію до цієї людини, яка була живим втіленням відомого військового принципу „Роби, як я”.  Прощалися ми з ним з відчуттям  смутку.

Ще один приклад, тепер уже з життя знаменитостей. Відомий хокейний тренер Анатолій Тарасов був типовим диктатором, змушуючи таких уславлених «зірок», як Третяк, Михайлов, Харламов на тренуваннях тягати тонни заліза і бігати нескінченні кроси. Одного ранку, коли надворі йшов мокрий сніг з дощем, за тренувальним планом був передбачений саме крос. Хокеїсти зібралися у вестибюлі бази з надією, що з огляду на погоду біганина буде відмінена. Та ось з’явився у спортивному костюмі Тарасов. Обвівши увесь гурт заслужених майстрів спорту похмурим поглядом, він промовив: “Повільно, збираєтеся, молоді люди!”, що було ознакою сильного невдоволення. Відтак повів усіх на дистанцію кросу і сам побіг на чолі групи, хоча цілком міг доручити це комусь із своїх молодших помічників. Саме за такі вчинки спортсмени поважали і навіть любили Тарасова і вибачали доволі часті прояви „ поміщицького” самодурства.

Ці два життєві випадки об’єднані спільним знаменником: силою людського прикладу. Думаю, не в останню чергу песимізм і зневіра, що панували у нашому суспільстві ще донедавна, були зумовлені саме відсутністю позитивного прикладу. Батьків – дітям. Учителів – учням. Влади – народу. Нав’язливе звертання до історичних постатей не надто дієве, а сьогодення може запропонувати... ну, хіба що „крутелика” на Мерсі з лексиконом одеського биндюжника і цілою купою дівчаток „на виклик” у пам’яті мобілки... Скажіть, чи багато можновладців навіть зараз, після бурхливих революційних подій здатні, образно кажучи, як отой наш армійський підполковник, скинути плащ-накидку і мокнути з усіма? Вельми сумніваюся. Не для того вони видиралися суспільними щаблями по плечах і головах своїх співгромадян, щоб потім забивати собі голови й обтяжувати совість турботами про них. Не кажучи вже про те, щоб слугувати взірцем моральності та порядності. В передвиборну пору, звісно, можна і треба (з точки зору політтехнологій) роздавати наліво і направо обіцянки, тиражувати глянцеві плакати з усмішкою від вуха до вуха, вішати локшину на вуха з приводу відміни недоторканності, непомірних пільг і виплат... А далі – усе за відпрацьованою схемою: видряпався нагору, а там – шикарні апартаменти, офіси, авта, курорти, звабливі секретарки-референтки.  Там – лобіювання інтересів. Там – серйозні справи серйозних людей. Там приємно лоскоче самолюбство відчуття приналежності до „еліти”. А внизу, відокремлене непроникною перегородкою, глухо клекоче своїми нікчемними щоденними клопотами оте... ну, словом, народ. З ним можна особливо не панькатися. Тим більше – слугувати моральним взірцем. Він терплячий. Витерпів на своїй шиї колишніх – витерпить і нинішніх.

Якщо нинішня влада піде шляхом своїх «папєрєдніків» - новий Майдан їй гарантований.

Ігор Дуда