Розуміючи ситуацію та розділяючи хвилю суперечливих емоцій, які накрили з головою нашого звільненого з сепаратистського полону кременчанина Федора Ткачука, не стали надокучати йому запитаннями у день приїзду. Тож через кілька днів вирушили до Крутнева разом із головою громадської організації «Спілка учасників АТО» Іваном Білосевичем та його побратимом по службі Іваном Подніжним.
Кілька хвилин не втручаюся у суто чоловічо-військову розмову. Говорять солдати не багато. Складається враження, що розуміють один одного з півпогляду. Іван Білосевич у двох словах розповідає звільненому з полону бійцеві про роботу спілки та про її сприяння учасникам бойових дій в АТО. Хлопці обмінюються телефонами.
– Перш за все хочу подякувати волонтерам, які доклали стільки зусиль для нашого обміну і приїзду додому, а також усім, хто зустрів нас. Чесно кажучи, не чекав такого теплого і масштабного прийому, – ділиться боєць.
А хіба може бути інакше? Після неповного місяця навчання на Ужгородському полігоні сержант, старший стрілок взводу Федір Ткачук з іншими солдатами вирушив у Дебальцеве у складі 128-ої бригади, де п’ять місяців віддав службі, відстоюючи умовні кордони між нашими бійцями та сепаратистами.
Як і більшість воїнів, з якими доводилось спілкуватися, відверто каже, що якби не волонтери та прості українці, ситуація на фронті була б у рази гіршою.
– Форма, яку нам видали перед відправленням у зону АТО, навіть не доїхала зі мною до Дебальцевого – вона геть розлізлася. Спочатку до нас навіть волонтери не приїжджали, адже ми були в епіцентрі воєнних дій. Десь із жовтня стало дещо легше, нам почали допомагати. Місцеві мешканці були налаштовані по-різному. Від них сприяння ніхто й не чекав. Частіше солдати допомагали їм.
– Розумію, що це не те, про що хотілося б згадувати, але розкажіть про день, коли потрапили у полон.
– Ми відбили три вулиці у Нікішиному. Це було 27 січня, – неохоче пригадує Федір. – Частина наших бійців полягли, решта були обезсилені. Забрали двох. Як дісталися до місця, де нас утримували згодом, не пам’ятаю, був непритомний. Знаю лише, що це колишня адмінбудівля СБУ.
– Чи примушували полонених працювати на сепаратистів, виконувати певні ремонтні чи господарські роботи?
– Звичайно, але ми на це не погоджувались. Навіть пропонували перейти на їхній бік, обіцяли усім забезпечити. Але ніхто з наших хлопців на такі пропозиції не пристав, навіть з камер не виходили. Єдине, чого ми просто не могли не зробити, це поїхати у Донецький аеропорт, де з-під завалів зруйнованої будівлі діставали останки наших… просто по частинах. Таким чином віднайшли 17 загиблих.
– Якою була подальша доля останків убитих героїв?
– Приїздили представники Червоного Хреста, все що можна було складали у спеціальні пакети, і після проведення аналізу ДНК передавали рідним для поховання і належного вшанування… Якщо чесно, то мене й самого кілька разів «хоронили». Телефонували батькам посеред ночі, казали: «Приедьте, заберите свого погибшего».
– Чи траплялися стосовно наших полонених хоч іноді елементарні людські прояви?
– Було таке. Ті, що нас охороняли, навіть дали кілька разів зателефонувати додому. За сім місяців полону разів 7 зв’язувався з рідними.
– Як Ви дізналися про своє звільнення?
– Коли мене виводили з місця полону, я не знав, куди іду: чи на розстріл, чи їду додому. Був шокований, коли з’ясувалося, що мене обміняли і незабаром буду вдома.
– Що відчували, коли прибули на малу батьківщину?
– Не міг повірити, що нарешті удома.
– Вам важко адаптовуватись до мирного життя?
– Дещо не можу звикнути. Весь час думаю про хлопців, що лишилися у полоні. Багато чого не можу сказати зараз саме через це. Наша відвертість на волі, у мирному світі, потім негативно відбивається, у прямому розумінні, на тих, хто й досі на війні, у полоні.
– Що можете порадити і побажати майбутнім воїнам, які не сьогодні - завтра потраплять у зону АТО?
– Побажати здоров’я. А порадити… Якщо не хочуть чи бояться, нехай не йдуть. Коли ми їхали, нас запитали: хто не хоче? Троє хлопців вийшли зі строю і їх залишили у частині.
– Чи правда, що однією з особливостей проведення АТО є той факт, що солдати не бояться і часто не дуже слухають безпосереднє керівництво?
– Частково так і є. Така ситуація спричинена тим, що іноді командування віддає парадоксальні команди, тоді рішення доводиться приймати самостійно. Жити хочуть усі.
Федір Ткачук твердо переконаний у тому, що кульмінація протистоянь на південному сході уже минула і невдовзі АТО закінчиться. Наразі 28-річний чоловік відновлює втрачені документи. Чим займатиметься далі – повністю ще не спланував. Його важке військове минуле видає лише чималий шрам на правій руці від осколкового поранення і зізнання у тому, що досі не може спокійно спати. Проте його добродушний, геть незлісний і навіть несуворий погляд вселяє впевненість у тому, що все буде добре. І не лише у Федора, а в усіх бійців, які встояли і яким пощастило повернутися живими.
Олена Шевчишина, Номер один
