Час і місце їхнього збору не змінюється вже десятиліттями – центральний бульвар міста. Вони, висловлюючись військовою термінологією, підтягуються сюди з самого ранку. На обличчях майже всіх – виразні сліди вчорашньої впертої боротьби з алкоголем. І завдання у всіх одне і гранично просте: похмелитися.
Це не така вже й легка справа. У більшості в кишенях гуляє вітер, а ті щасливчики, у яких щось там шелестить, зовсім не квапляться афішувати свої статки – в тяжкому стані похмілля альтруїзм виявляє себе не надто охоче. Але – о диво! Невдовзі практично всі вже добряче «під мухою». Розмова на лавках жвавішає, а повітря, здається, стає густішим від свіжого перегару. На близькість міськвідділу та опорного пункту міліції особливо не зважають – вони ж ні до кого не чіпаються, то чого ж до них прискіпуватися? Тим більше, що й «взяти» з них особливо нічого…Ближче до полудня картина змінюється. Пияцьке братство якось непомітно «розсмоктується» - трудівники алкогольного фронту ідуть відсипатися хто куди. Хтось – самотужки, хоч і не без зусиль; когось підтримують під руки «колеги»; ще хтось залишається куняти тут таки, на лавці. Одного з цих персонажів я запримітив уже віддавна. Цілком тверезим він, здається, не буває ніколи. І вранці, і в обідню пору, і ввечері його очі поблискують, язик трішки заплітається, а хода стає якоюсь задерев’янілою. Певний відсоток алкоголю в його крові присутній постійно. В такому стані він перебуває вже декілька десятків років і залишається лише дивуватися витривалості організму і відносній стабільності психіки. Нижче певного, давно освоєного рівня, йому якось вдається не опускатися. Чи не найбільше його заняття - відвести душу за розмовою з колегами по спільній пристрасті, яких з кожним роком стає дедалі менше – алкогольний молох збирає свій страшний урожай. Когось розбив параліч, хтось замерз на вулиці, ще хтось випав з вікна… І число тих, хто прагне поринути в світ ілюзорного, сурогатного благополуччя зовсім не меншає – адже це найлегший і найшвидший спосіб звільнитися від усіх проблем. Схильні до різних депресій суб’єкти вельми охоче западають на нього.
Його ж самого лиха доля наразі обминає. Пізно ввечері іноді бачу, як він прямує непевною ходою до своєї оселі. Живе один, своєї сім’ї в нього ніколи не було. «Моя жінка – С2H5OH», - ця його фраза стала ледь не місцевою легендою. Вранці він знову буде готовий до зустрічі зі своїм найближчим другом і душевним притулком – алкоголем.
