Осінь, тиха й золотава, править у природі; навколо все наче у напівсні, якесь мерехтливе, оповите легеньким туманом.
Сказати, що небіжчик був моїм другом чи приятелем, буде перебільшенням. Привело мене сюди не так палке бажання віддати останню шану йому, як потреба зустрітися з однією живою особою. Он тією, в елегантних чорних рукавичках, у чорному шарфі, що дуже личить до золотавого волосся, і довгому пальті. Також чорному. Гм… цікаво, чи встигне вона переодягнутися для події, яка чекає на нас обох невдовзі після похорону? Чи, можливо, отак і піде до ресторану? Не на поминки, ні – на зустріч з професором з Голландії, прізвище якого не те що запам’ятати – вимовити нелегко: Royston van Well Groeneveld-Nijmengen. Саме так написано на його візитці. Язик можна зламати…Отож Неля, згадана дама, піде туди як представник приймаючої сторони, на що їй дає право титул доцента поважної наукової установи. Мені ж призначена скромна роль перекладача.
В призначений час зустрічаємося з голландцем в обумовленому місці. Ван …як його там…, та біс з ним, з прізвищем, чмокає Нелю в щоку; мені ж ледь киває головою, вважаючи, мабуть, мене істотою нижчого стану. Я, зрештою, не заперечую. Неля ж одразу пояснює, що я – перекладач і опинився тут через її недосконалу англійську. Голландець вдруге киває, і лише тепер я помічаю, що він прибув на це напівофіційне рандеву не один. На крок позаду нього – якесь створіння нібито й жіночої статі, однак щоб визначити це, потрібно добряче придивитися. Одяг, можне й не дешевий, але чимось подібний на однострій китайських хунвейбінів. Зачіска – наче після тифозного карантину; щелепа – просто мрія кікбоксера.
- Лінда, моя помічниця, - відрекомендовує свою супутницю професор.
- Радий зустрічі з вами, - безсоромно брешу я, подумки припускаючи, що на Лінду навряд чи покладені неформально-інтимні обов’язки помічниць-секретарок. Хіба що отой ван… як його там, знову забув… уже повний і безнадійний збоченець.
Втім, за столом професор виявив себе галантним і уважним у ставленні до Нелі, до того ж продемонстрував дивовижне вміння торкатися у розмові яких завгодно тем: медицини й квітникарства, історії голландських млинів і виробництва сиру (теж голландського), геополітики і вітрильного спорту, парфумерії та перспектив Євро… Неля ж природно й невимушено довела, що українки – таки найчарівніші жінки на світі. Мої сумніви на кладовищі щодо її одягу виявилися даремними – під чорним пальтом ховався елегантний костюмчик приємного пастельного кольору, який вельми пасував до обличчя й підкреслював фігуру. І вела Неля себе так само природно, без надмірного кокетування, але й без зайвої сором’язливості. Не можу стверджувати, що вона ставила перед собою мету спокусити голландця, але його погляд, спрямований на неї, ставав дедалі млоснішим; врешті-решт, він почав щось нашіптувати їй на вухо, зовсім не потребуючи моєї допомоги як перекладача. Рука професора, що розливала вино, стала вже не такою твердою; він лише плеснув дещицю напою на денця свого й Нелиного фужерів, а решту щедро розлив на скатертину.
- Ігор, - несподівано звернувся він до мене, коли Неля пішла в супроводі Лінди до жіночої кімнати, - Ігор, я хотів би потім побути з Нелею тет-а-тет, ти розумієш мене?
- Та… будь ласка, - після довшої ніж потрібно було паузи відповів я
- Ти не почуватимешся ображеним, не ревнуватимеш? – не вгавав голландець
- Ні, ніскілечки, - відповідаю й тут же пригадую, як висловлювався в таких випадках славнозвісний Тарапунька («Знову коней забирають зі стайні…»)
- Тоді – окей!, - вдоволено промовляє Ройстон і стиха додає, - ти можеш приємно провести час з Ліндою. Вона вміє таке…вона…
Повернення Нелі та Лінди перериває одкровення професора. Голландець розраховується, великодушним жестом відмовившись від здачі, й ми виходимо. Я крадькома позираю на Нелю. Вираз її обличчя – в межах природного. У мене ж в душі нуртує буря ревнивих заздрощів і цікавості. Із заздрощами зрозуміло – ну кому, скажіть, сподобається, коли твою краянку, стосовно якої у тебе (навіщо приховувати?) були певні плани, нахабно вихоплюють з-під носа. А цікавість – від думок про те, яким чином Неля замінить голландцеві Лінду, котра «вміє таке…»
Прощальний потиск рук. Кивок головою. Професор Royston van Well Groeneveld-Nijmengen і доцент Неля Т. прямують до ліфта. Зараз усамітняться для встановлення тісніших контактів. Зрозуміло, наукових. Мобілізую увесь свій арсенал ґречності й зображаю щось на зразок поклону Лінді, яка стовбичить поруч наче язичницька статуя. «О ревуар, мадмуазель» - ляпаю чомусь французькою й зустрічаю важкий, застиглий погляд без жодних ознак здивування. Б-р-р-р… аж мороз пішов попід шкірою
***
- Ти уявляєш, який той бовдур цирк мені влаштував! - голос Нелі здригається від обурення, - йому стало зле, почав рвати, то я просиділа коло нього півночі! Тільки й встигала бігати намочити рушник. Жах!
Мені тієї ночі теж спалося погано, отож я лише співчутливо киваю Нелі й механічно запитую:
- Ну, і чим усе закінчилося?
- Чим закінчилося? Десь під ранок прийшла ота його… шкапа, поводила пальцями йому по чолі, змішала якісь порошки, дала випити… Вона, напевно, уже вміє приводити його до тями…
- Вона вміє таке... — бурмочу я, пригадавши атестацію, яку дав голландець своїй помічниці.
- А ти звідки знаєш, що вона вміє? - насмішкувато-підозріливо запитує Неля.
- Та… знаю, - брешу задля того, щоб набити собі ціну, - ну, що, підемо вип’ємо по каві?
- Йдемо, - знизує плечима Неля.
Ігор Дуда
