Прийнято вважати, що журналістика – це своєрідний діагноз. Це – нічим не нормований і безперервний робочий день. Ти можеш ніби нічого й не робити, тинятися вулицями чи кнайпами, з кимось спілкуватися або ж просто лежати, втупившись у стелю. Словом, байдикувати. І в той же час у твоєму мозку безперервно триває процес узагальнення побаченого і почутого, структуризація змісту і формування сюжету матеріалу. І настає момент, коли ти з нетерпінням сідаєш за комп’ютер або ж хапаєшся за ручку, щоб викласти все те, що заволоділо тобою. Це справді дивовижне ремесло.

Щоправда, довелося десь прочитати, що журналістика відрізняється від літератури так само, як повія – від порядної жінки. Цією оцінкою, напевно, слід завдячувати тим колегам, котрі тонко відчувають, звідки дме вітер; мають гострий «професійний» нюх на добре «помащену» руку замовника і натренований рефлекс, щоб послужливо і без жодних докорів сумління виконати команду «Фас!», себто обілляти кого потрібно багном. Або ж навпаки – натхненно прилаштовувати німб над головою тому, за ким гіркими слізьми плаче буцегарня.

Та…біс з ними. З нагоди професійного свята хотілося б згадати інших. І хоча, якщо цілком відверто, кожен журналіст всередині – егоїст, зациклений на величі власних творінь і переконаний у їхньому всесвітньо-історичному значенні, не можу не назвати колег, чиї публікації залишили в душі чи голові пам’ятний слід. Найперші слова вдячності – незабутньому Володимиру Сушкевичу, багаторічному вірному літописцеві тернопільського ретро і милих серцю місцевих традицій  та персонажів, моєму «хрещеному батькові» в журналістиці. А з-поміж нині сущих персоналій привертають увагу публікації в журналі «Український тиждень» Сергія Макарова та Ігоря Лосєва. Відразу зазначу, що  не маю честі бути знайомим з ним і більше того – не в усьому поділяю їхні погляди. Вирізняю їх серед інших за одним критерієм: написане ними викликало бажання прочитати ще раз.

Їм притаманне те, що особисто я ціную найбільше: чіткість, логіка, аналітичність, образність та афористичність мови (але не на шкоду тій же чіткості та ясності), виразність авторського задуму. Без, даруйте, розмазування шмарклів на склі, водіння читача заплутаними лабіринтами своїх думок та емоцій і перенесення на папір потоків власної підсвідомості.

Ігор Дуда