Відповідь на це запитання здається майже однозначною: ми, передусім, програли пропагандистську війну.

Запущена Кремлем потужна кампанія тотального зомбування  із використанням методів Геббельса, табуну відомих «рассейских» політтехнологів, метою якої було впливати не на розум і навіть не на емоції, а на великодержавницькі інстинкти, дала свої плоди. Принаймні, в межах Російської федерації. Навіть багато хто з тих росіян, кого прийнято вважати толерантними, інтелігентними людьми, зараз пориваються «спасать» нас від радикалів та екстремістів, цілком щиро співчувають нам а заразом – і аплодують Владіміру Путіну з нагоди «присоединения исконно (мило звучить!) русских земель». Це – факт, від якого, на жаль, не відмахнешся.

Тепер пригадаймо хоча б, як в останні років десять у нас було поставлено ідеологічне і патріотичне виховання молоді. Навряд чи хтось сперечатиметься, що це – основа для формування цілісної, здорової нації. За правління Віктора Януковича воно було відсутнє як поняття. «Збагачуйся, як можеш», - такою була головна ідеологічна доктрина епохи правління «донецьких».

Ну, а як було за часів іншого Віктора – завзятого бджоляра, ентузіаста сходжень на Говерлу і майстра довгих промов-проповідей із використанням малозрозумілої для простолюду лексики? Невже й він і його команда нічого не робили в цій царині?

Так сказати не можна.  Не злічити було патетичних виступів і закликів до відродження духовності, національних традицій та звичаїв, пробудження інтересу до минувшини... Все це, звичайно, варто було б лише вітати, якби не одна деталь: а що пропонували оті апологети високої духовності та збереження історичної пам’яті нам усім і насамперед – молоді? Варто було увімкнути перший-ліпший  телеканал – і безпомилково натрапляв як не на хорові співи молодиць із вишитими рушниками, то на занудливу розповідь якогось чергового «професійного патріота» від культури чи ідеології. Саме ця, часто фальшива пафосність, якою грішила і наша система виховання, і культурна політика, була і є суттєвим відштовхуючим фактором для молоді.

Наші  сусіди пішли, думається, більш перспективним шляхом. Взяти, приміром, російський серіал "Спецназ", в якому розважаються Алєксандр Балуєв з компанією під «Давай за них, давай за нас…». Це, за великим рахунком, казочка з помітним шовіністичним креном. Однак думаю, що мільйонам російських підлітків він дав потужний імпульс патріотизму, нехай і під сумнівним гаслом «Правильно вона чинить чи неправильно – але це моя батьківщина». У нас же нічого подібного навіть близько немає, бо немає кінематографу як такого. А що ж є й було раніше?

Були і є розлогі розповіді про книги, які не цікаві нікому, крім хіба що самих їхніх авторів.  Були і є довжелезні, наче витягнута з рота жуйка, промови, слухаючи які ризикуєш вивихнути від позіхання щелепу. Була недолуга оборонна політика, що поєднувала елементи хуторянства,  пацифізму і безпідставні ілюзії, що нас ніхто не чіпатиме. Результат: табуни цинічних «биків», готових продатися будь-кому;

Результат: маси молодих і недурних людей, ладних втекти з цієї країни світ за очі;

Результат: ми фактично беззбройні перед лицем нахабного агресора і в безнадії  апелюємо до світу: «Допоможіть, люди добрі!»;

Результат: державницька ідеологія, яка  починає похапцем формуватися  лише в час реальної загрози для нації.

Я нічого не забув?

Ігор Дуда