Точну кількість мусульман у  місті двічі герої УПА Тернополі вже сьогодні складно підрахувати. Кажуть, що їх близько чотирьох сотень. Це, переважно, студенти-вихідці з Іраку, Ірану, Сирії, курди, індуси, пакистанці, турки, марокканці, кримські татари, мігранти з інших країн. Однак є вже багато випадків  прийняття ісламу українськими жінками, що вступають у шлюб з іноземцями.

Де ж складають молитву своєму Аллаху тернопільські мусульмани? Більше семи років тому перший ісламський центр у Тернополі був заснований студентами-медиками, вихідцями із Сирії. Розмістився він у неприглядному підвальному приміщенні гуртожитку № 1 Тернопільського державного медичного університету, за адресою Живова, 5.

Нічого, що невеличкий та зовсім не вишуканий – головне в ісламі – «покірність» та «смиренність». Проте вже за кілька років центр (студенти-іноземці називають його «мечеттю») став причиною для міжконфесійного зіткнення. У Тернопіль для навчання стали прибувати все більше іноземців-мусульман. Як відомо, іслам має дві основні гілки – сунізм та шиїзм, і обидві вони присутні у нашому міському середовищі. Отож виникла проблема: де проводити релігійну службу шиїтам, адже засновники центру – суни?

Чимало мусульман, як от майбутній стоматолог Яамр Ріім, не відвідують цей центр власне через неприязнь зі сторони сунітів: «Коли ми вчимося разом – все нормально, все добре. Мій кращий друг – суніт. Але коли справа доходить до спільної молитви, розпочинається нерозуміння та косі погляди».

Ряд конфліктів на цьому ґрунті ледь не змусив втрутитися в ситуацію адміністрацію університету, що була налаштована закрити ісламський центр (крім того, він діє як незареєстрована організація, де факто). Лідер іракських студентів Усама Аль-Шабендер пояснює, як вдалося залагодити суперечності: «Ми погодилися, що шиїти можуть безперешкодно приходити на служіння і молитися разом із сунітами. Але якщо «shia» бажають здійснювати моління за своїм обрядом, то повинні робити це у стороні».

Для тих, хто не відвідує центр, місцем молитви стали перехідники гуртожитків, власні домівки… Будь-яке місце, достатнє, аби розстелити саджжадат – коврик для молитви, дістали вервичку, одягнути «тахью» та провести намаз.

Потрібно зазначити, що як такого духовного провідника у мусульман Тернополя немає. Вони визнають владу муфтія та шейха, але обряди проводять самочинно. «У шиїтів духовний лідер обирається громадою. Це повинна бути праведна людина, обрана одноголосно, аби ні в кого не виникало сумнівів щодо його благочестивої поведінки. Інакше молитва, проведена ним, не буде чинною. Якщо згрішив шейх, то цей гріх лягає на всю громаду», – розповідає далі Усама.

Коли я вперше прийшла у тернопільську мечеть, приміщення зустріло нас непривітною колодкою на заґратованих дверях. Із Алі Бе’еном, відповідальним за діяльність ісламського центру, поспілкуватися на вдалося.

Однак вірянин Алі Раза з Індії каже, що щоп’ятниці, коли відбувається служіння, сюди приходить більше сотні мусульман. Дівчата та жінки моляться в цьому ж будинку, у відокремленій кімнаті. Служба відбувається також і в неділю, а взагалі центр відкритий для всіх, хто прагне вивчати закон Корану.

«Іноді сюди заходять і українці, яким цікаво побачити, як відбувається молитва, хто має якісь запитання щодо ісламу… Але таких випадків, аби українці приходили з метою прийняти Аллаха, я не знаю». – говорить Алі.

Я дослухалася поради хлопця і прийшла сюди вдруге. Найближча неділя випадала саме на вчорашню Вербну, 28 квітня. І – дійсно: зелені двері були прочинені. Спускаюся сходинками долі і помічаю залишене перед порогом взуття. «А, – нагадую собі. – У мечеть заходять босоніж». Мої туфельки стають поруч із кросівками та парою дитячих черевичків.

Я гукаю чи можна зайти і, почувши ствердну відповідь, проникаю у невеликий зал із блакитними драпіровками на стінах та килимом на підлозі. Здається, там більше нічого й не було – лише тільки невеличкий столик та шафка з книгами. На підлозі перед столиком сидять дві українки, одягнені у хіджаб, з ними – дівчинка років чотирьох-п’яти. За весь час вони не промовили ні слова, але дивитися на мене широкими очима. Я представляюся вчителеві, молодому темношкірому чоловікові, і простягаю руку для привітання… Рука так і залишилася незграбно застиглою у повітрі, бо моє вітання хлопець зігнорував. Не знаю, що було тому причиною – подив, мої джинси чи непокрита голова, чи моя ламана арабська?

Фотографувати приміщення мені не дозволили, і робити це попри заборону я не наважилася. Тим паче, що там нічому було впасти в око. Але розмовляти зі мною вчитель-мудррес Алі не відмовився: «У нас саме проводиться заняття з арабської мови. Я проводжу його безоплатно. Ось це наша скромна мечеть. Так, ми збираємося тут на молитву щоп’ятниці, відкрита кімната після обіду».

З дотриманням релігійних приписів мусульман в Тернополі виникає ряд незручностей. Хоча керівництво Тернопільського державного медичного університету імені Івана Горбачевського, де здобуває професію найбільша група мусульман (адже мусульмани є серед студентів технічного та економічного університетів також), ставиться досить лояльно до релігійних свобод учасників навчально-виховного процесу. На великі ісламські свята для них встановлюються вихідні, студенти можуть залишити аудиторію у потрібний для молитви час.

«Ми здійснюємо намаз 5 разів на день. Час молитви треба звіряти в Інтернеті – бо він відмінний для кожної точки Землі. Якщо паралельно йдуть пари – то я пропускаю молитву. Інша проблема – халяльна їжа. Добре, що можна купувати курку «Наша ряба» чи продукти в барі «Алі-баба», бо вони оброблені правильно. – пояснює Магді Абдулмшрі. – Зате в Тернополі простіше під час посту: клімат прохолодніший, легше витримати фізичні обмеження». Магді якось поталанило бути гостем у тернополян на Великдень (просто як мені – відвідати мечеть у Лозову неділю!). Звісно, студент не зміг насолодитися смаком ароматної шинки, сала, ковбаси та інших м’ясних наїдків без яких українці не уявляють пасхального кошика. Але він розповів, що хрін в Іраку називають «швандер», а крашанки мешканці Багдаду та Мосула фарбують на свято весняного рівнодення, 22 березня – Навроз.

Мусульмани Тернополя наразі не піднімають питання будівництва мечеті, принаймі, на офіційному рівні. Однак ця проблема обговорюється громадськістю міста, особливо гостро піднімається у Всесвітній мережі. Чи потрібна нашому місту мечеть, адже право на храм мають усі? Чи в Україні вистачає своїх місцевих, «рідних» розкольників? «І, взагалі, Тернопіль – давнє християнське місто», – вважає чимало тернополян.

Доки дискусія щодо можливості створення мечеті у нашому місті ведеться на грані політкоректності, люди продовжують розмову із Богом. Одні – у блакитних стінах «підпільної» мечеті, інші – у красивій церкві, посвячуючи «баськи» і примовляючи: «не я б’ю – верба б’є, за тиждень – Великдень, уже недалечко – червоне яєчко».

Марія Богданович, Тернопільська липа