Пригадується, скільки галасу було років з десять-п'ятнадцять тому з приводу того, вступати Україні до НАТО чи ні. Не секрет, що для багатьох наших одурманених ще радянською пропагандою співгромадян НАТО асоціювався з образом вояка, який зі звірячим виразом обличчя тицяв з плаката багнетом. НАТО – ця абревіатура було чимось на кшталт лайливого слова, яким водночас і лякали обивателів, і закликали їх до пильності.

Втім, переваги вступу в блок лежали, як мовиться, на поверхні: членство у НАТО – це не лише боєздатна професійна армія без дідівщини, онуч, нарядів на кухню чи свиноферму, героїчних «десантів» на будівництво генеральський дач,  виїздів на збирання картоплі і розкрадання злодійкуватими прапорщиками усього, що погано лежить. Це – зовсім новий статус держави у військово-політичному союзі рівноправних членів, це взаємна допомога у випадку можливих конфліктів (як би це придалося тепер!), це, зрештою – зайва (точніше сказати – зовсім незайва) можливість відчути себе європейською нацією.

Є й інші, суто міждержавні нюанси. Так, поляки вельми тішилися з приводу того, що у березні 1999-го стали членами військово-політичного альянсу, до якого входить і Німеччина. Тепер, на думку польських стратегів, якщо войовничим тевтонцям раптом заманеться згадати минуле, зокрема, сумнозвісний Drang nach Osten, то статут НАТО створить для цих зазіхань нездоланну перешкоду, адже відсутність гризні між сусідами – один із фундаментальних блоків структури НАТО. Крім цього, ставши членом  блоку, Польща фактично звела нанівець усі спроби Росії повернути її у свій геополітичний простір.

Здавалося б, усе зрозуміло і вельми привабливо. Однак членство у НАТО означає не лише спільні маневри, фуршети у Брюсселі і меню солдатських їдалень на рівні наших ресторанів – воно передбачає також спільну участь у збройних акціях і кампаніях. Це для новоявлених членів блоку виявилося  менш приємною справою, до того ж, пов’язаною із потенційною загрозою стати мішенню для «Аль Каїди» та її союзників.

Багато хто з  противників вступу в альянс висував на перший план передусім цей аргумент. І тяглися ці безплідні дискусії аж донині, коли, як мовиться, смажений півень не дзьобнув у одне делікатне місце. Сьогодні ж, в умовах неприхованого зазіхання на нашу територію північного сусіда із вельми загребущими руками, коли ситуація змінюється щогодини і стає загрозливою, всі оті давні суперечки на тему «вступати до НАТО чи ще подумати» здаються порожньою балаканиною і злочинно неприпустимим марнотратством часу. Часу, якого нині катастрофічно не вистачає, якого не повернеш і за яким, втраченим, доводиться кусати лікті. Ніби й співчувають нам усі (за винятком таких «маргіналів» світової спільноти, як Сирія, Венесуела і Північна Корея, а також залежних від Росії Казахстану і Киргизії)), і ладні б допомогти, але… одна справа – співчутливі заяви, обіцянки підтримки і навіть польоти розвідувальних літаків вздовж кордону. І зовсім інша – тверде зобов’язання усіх членів могутньої організації спільно виступити збройними силами проти агресора. Як мовиться, відчуйте різницю.

Ігор Дуда