Як стверджував знаменитий австрійський любитель копирсатися у людській психіці, більшість наших вчинків диктується захованою у підсвідомості сексуальністю. Оте водночас делікатне і брутальне прагнення підкорити собі особину протилежної статі, мовляв, і є визначальним чинником людської поведінки. Грунтуючись на цій тезі, спробуємо змоделювати не таку вже й рідкісну життєву ситуацію.

Тиха, скромна жіночка довго жила з немилим чоловіком. Той вів себе як деспот, а коли бував нетверезий (що траплялося часто) не цурався й лупцювати дружину. При цьому щиро вважав, що має на це право, адже, мовляв, утримує її. Сердешна знаходила розраду в тужливих піснях та вишивці й нечастих відвідинах подруг. Під час однієї з таких вона й познайомилася з інтелігентним чоловіком, повною протилежністю її благовірного в усьому – від інтелекту й до гігієни. А головне – відчула у ньому нормальне ставлення до себе як до жінки. Далі все відбулося як у стандартних мелодрамах. Повернувшись після чергової пиятики додому, наш «домостроєвець» не виявив там речей дружини, а знайшов лише коротеньку записку від неї…

Реакцію враженого самолюбства, а ще більше – інстинкту власника передбачити було неважко. Новоявлений «рогоносець» буквально лютував, переслідував свою колишню, вимагаючи від неї повернутися. Та марно – жінка випила свою чашу принижень сповна, а суд поставив у цій справі остаточну крапку.

Тепер уявімо на місці п’янички-ревнивця величезну, найбільшу в світі державу. Її менша сусідка слухняно корилася їй більш як 300 років.  Так тривало доти, доки не стало зрозуміло, що жити поруч із деспотом -  надто дороге задоволення і що краще буде, задля власного майбутнього, переорієнтуватися на сусідів із Заходу, в яких і манери  кращі, і звички пристойніші, і руки чистіші. Здавалося б, це – суто внутрішня справа держави. Та ні – саме в цю історичну мить увесь підсвідомий фрейдистський  комплекс ревнощів заграв у, здавалося б, твердошкірому сусідові на повну силу. Вчепився він пазурами в сусідку, залишаючи на її тілі криваві сліди й садна – і не хоче відпускати. Користуючись тим, що міжнародні суди не лише повільно запрягають, а й повільно їдуть. І достукатися до них нашій бідоласі ой як непросто. Доводиться їй, сердешній, самій відбиватися від нав’язливої «любові». А нахабний сусід все не вгамується й, осліплий від ревнощів, домагається колишньої «прихильності»…

Нехай пробачить мене  Зігмунд Фрейд за таку довільну інтерпретацію його вчення – підсвідомість важкодоступна річ, розібратися у її лабіринтах непросто…

Ігор Дуда