Історична доля та перспективи будь-якої нації значною мірою залежать від рівня розвитку та цінностей, що їх сповідує її керівна верхівка. Або ж, як прийнято її називати, політична еліта. Саме вона своєю діяльністю (чи навпаки - бездіяльністю) визначає, чи дадуть плоди зусилля народу, чи згинуть намарне.
Характер національної еліти майже завжди зумовлюється її соціально-історичним походженням, тим, коли і за яких обставин вона виникла, які етапи пройшла і як реагувала на різні виклики історії. І тут у нашої рідної української еліти далеко не все бездоганно з точки зору історичного бекграунду. Цей хребет кожної нації у нас має помітні ознаки сколіозу. Адже сформувалася вона переважно з уламків радянської (партійно-комсомольської, господарської, кадебістської) попередниці; бізнесменів, яким поталанило вижити у «розборках» 90-х років, а також з представників кримінального середовища, які додають їй неповторного блатного колориту. Дехто з них, зорієнтувавшись в обстановці і впевнившись, що сила партбюро вже підупала, показушно-уросчисто спалив червоні партквитки у 1991-му, видаючи це потім за переконану опозиційність конаючому режиму. І їм тривалий час вдавалося паразитувати на цьому. Але загалом ніхто з цих «борців» не сприймав української державності як особистої цінності, в котру вкладено власну працю, піт і кров. Та що там говорити про широкий загал – варто глянути на перших осіб держави. Хто з наших президентів має героїчну чи дисидентську біографію (як Гавел чи Валенса), хто з них в повному розумінні боровся за незалежність? Леонід Кравчук чи не найкраще володів (і володіє) навиками політичної мімікрії, хоча можна й припустити, що в його долі виявився певний трагізм українства, змушеного задля самореалізації підлаштовуватися. Інший Леонід, той що Кучма породив олігархію і віддав країну на відкуп нуворишам. Віктор Ющенко бездарно розтринькав ту довіру, яку йому делегував Майдан, і не виконав жодної обіцянки, які давав народові. А про Януковича взагалі важко щось сказати без супроводу нецензурних слів навіть зараз, коли у нього велике особисте горе. Отут мимоволі подумаєш, чи не втратили ми, українці, історичний шанс, не обравши в 1991-ому на пост глави держави В’ячеслава Чорновола. 25 березня – чергова річниця його загибелі (досі так достеменно і не встановлено, чи був це трагічний випадок, чи сплановане вбивство). Але тоді надміру обережні (щоб сказати - не полохливі) думки на кшталт «та він наламає дров, Кравчук більш виважений» взяли гору. Не виключено, що нині ми пожинаємо плоди тієї «обережності».
