Сьогодні в американців - Independence Day, себто День Незалежності.

Відзначають вони його, як завше, парадами, морем прапорів і прапорців, радісним сміхом, що цілком природно для людей,  які здебільшого вільно об'єдналися у вільній країні, давно позбулися нав’язливої опіки заокеанської метрополії, з молоком матері вбирають переконання, що запорукою життєвого успіху є власна наполеглива праця. І які в нагороду за цю працю мають реальне право на гідне людське життя. Тому, напевно, різноманітні опитування у них здебільшого констатують гордість громадян за право бути американцями (цікаво і показово  з цієї позиції порівняти їх із відповідями українців на запитання на кшталт "Чим є для вас День Конституції", або "Чи справді ми - незалежна, вільна держава?"). Мені під час перебування в Штатах доводилося спілкуватися з представниками різних суспільних прошарків, і навіть ті з них, кого можна було віднести до категорії невдах, суспільних аутсайдерів стверджували, що ніколи б не проміняли свої United States на будь-яку іншу країну. Американці можуть пожартувати над собою, можуть відпустити ущипливу ремарку на адресу свого президента, одна вельми хворобливо сприймають спроби іноземців поіронізувати над ними. Я не раз мав нагоду пересвідчитися у цьому.

Під час тодішніх моїх випадкових заробітків доля тоді звела мене з темношкірим американцем Джозефом, ветераном в'єтнамсьткої війни, підопічним однієї з благодійних установ, що займалися реабілітацією колишніх представників US Army. Роботу, яку ми з ним виконували, важко було назвати чистою. Ми займалися руйнуванням старих одноповерхових будівель, покритих білим "сайдінгом" - зчепивши тросами несучі конструкції, щосили тягли на себе, поки "ветха" споруда не завалювалася. Після кількох таких процедур ми з Джозефом були однаково чорні від кіптяви та пороху, отож розрізнити, хто з нас білої, а хто негроїдної раси, було практично неможливо. Напевно, така "пролетарська" схожість подвигнула мене тоді на цілком природне для "гомо совєтікуса" (йшов 1990-й рік) запитання:

- Джозеф, тобі, ветерану війни, хочеться працювати на такій роботі?

- Робота як робота - відповів, здвигнувши плечима, мій компаньйон, - хтось же мусить нею займатися...

- Але ж нас з тобою... зараз... експлуатують... (нічого мудрішого тоді не прийшло мені в голову, отож я вдався до стандартного радянського пропагандистського кліше).

Джозеф здивовано-насмішкувато глянув на мене і пирхнув губами так голосно, що увесь марксистсько-ленінський фундамент піді мною одразу ж захитався.

- Може, десь в іншій країні тобі жилося б краще? - роблю відчайдушну спробу налаштувати співрозмовника на хвилю інтернаціоналізму.

Джозеф знову дивиться на мене тим же поглядом і, кинувши на землю недопалок, відповідає:

- Я був у  Швейцарії, Австрії, Італії, Греції. Гарні країни, але я ніколи б не проміняв на них Америку. Мій дім - тут.  І моя країна - тут.

Він підвівся, давши зрозуміти, що перекур, а з ним разом - і урок політграмоти закінчено. Час було одягати рукавиці та знову віддавати себе на волю експлуататорам-визискувачам...

Ігор Дуда