Ніби й достатньо часу минуло від тої події, а вона все ж періодично виринає з якихось закутків пам’яті...

Майже опівнічна пора. В очікуванні потрібного поїзда безцільно вештаюся на пероні вокзалу. Тим часом на першу колію прибуває потяг. На вигляд - звичайнісінький, але це оманливе враження і призначений один із його вагонів для пасажирів не зовсім звичайних. Одночасно з його прибуттям на перон в'їжджає авто з будою. На бічних стінках буди - грати. Автомобіль зупиняється. З нього вискакує десяток солдат з емблемами внутрішніх військ, які миттєво утворюють живий коридор між «воронком» і спецвагоном. Плюс - чотири вівчарки. «Первый пошел!» - звучить команда. Звучить вона рідною для багатьох поколінь конвоїрів мовою. На землю з буди зіскакує миршавий чоловічок середніх років з типовою «зеківською» зовнішністю. Тримаючи в руках клунок, він швидко біжить до вагона. Мабуть, це не перша його «ходка», і порядки він уже добре засвоїв. Собаки люто гавкають і рвуться з повідка. «Первый вошел!», - долинає з вагона, а за цим - ляскіт дверей камери. «Второй пошел!». Цього разу здається, що з буди з'явився двійник російського боксера Ніколая Валуєва - настільки вражаюча його зовнішність. Мимохіть думаю, що було б, якби він надумав зчепитися з конвоїрами. Мабуть, нелегко довелося б їм, навіть з чотирма вівчарками. Але ні, здоровань підтюпцем підбігає до вагона, хапається за поручні і зникає всередині. «Второй вошел!». «Третий пошел!» - «Третий вошел!», «Четвертый пошел!», «Четвертий вошел!», «Пятый пошел!» – «Пятый вошел!». Видовище, скажу вам, майже моторошне. І не лише для мене, а й для багатьох інших цікавих, що юрмляться за спинами конвоїрів. «Восьмой пошел!». -  «Восьмой вошел!». «Девятый пошел!». З буди з'являється зовсім молодий хлопчина. Якусь мить він стоїть, озираючись, потім підтюпцем біжить до вагона. «Сереженька! Сынок!» - раптом чути розпачливий жіночий голос. Хлопчина зупиняється і дивиться в той бік, звідки пролунав крик. Від матері його відділяє лише декілька кроків і водночас - нездоланна відстань. Він уже поза межами нормальних людських стосунків. Він – визнаний судом злочинець. «Быстрее!» - чути з вагона. Собаки буквально скаженіють, ладні розірвати хлопця на шматки. Він підбігає до вагона, стрибає на східці і ще раз озирається, та більше його ніхто не кличе. «Девятый вошел!». Двері вагона закриваються. «Воронок» вирушає з перону. Я ж стою, як вкопаний, розмірковуючи над тим, яка тонка грань відділяє людину від того стану, коли вона фактично перестає нею бути. Сьогодні ти - за межами створеного конвоїрами коридору, завтра ж цілком можеш опинитися всередині нього. Для цього буває достатньо сліпого випадку.

Часу відтоді минуло вже достатньо, а у мене й досі у вухах звучить: «Первый, второй, третий...»

Ігор Дуда