Кожному з нас з дитячих казок знайомий образ доброго героя, який завше з’явиться у найпотрібніший момент і здолає злу силу.

Актуальним і привабливим він був не лише для  захоплених діток, котрим являвся у подобі якогось Котигорошка, а й дорослим дядечкам і тітонькам. Справді, адже не дітоньки ж дали початок переказам і міфам про Робіна Гуда, Устима Кармелюка та подібних лицарів-звитяжців, які в усіх країнах діяли за приблизно однаковою схемою: підстерігали десь у глухій лісовій чи гірській місцині якогось животатого чи навпаки, жовчно-худющого (для більшої негативної акцентуації) багатія, люб’язно допомагали йому позбутися зайвих цінностей, а потім щедро розподіляли їх між бідняками. Доводилося чути, що й відомий бесарабський грабіжник, аферист, а за сумісництвом – і видатний революціонер-ленінець Гріша Котовський не цурався надавати гуманітарну допомогу малоімущим за рахунок самовільних реквізицій і, так би мовити, справедливого перерозподілу багатства. Плин часу і особливості масової  психології із вправністю професійного цензора відсікають від героїчної постаті народного заступника усі риси, які не надто прикрашають його сяючий образ, як от жорстокість, відвертий бандитизм,  перелюб,   і у пам’яті поколінь залишається лише глянцевий портрет майже біблійного праведника. Нові часи приносять нові технології, однак мало змінюють людську свідомість. Коли у часи «беспрєдєла» 90-х років у Росії почався справжній відстріл кримінальних авторитетів, серед народу одразу ж поширилася чутка, що ці акції  – справа рук членів так званої «Білої стріли», глибоко законспірованої організації чесних офіцерів спецслужб. Напевно, психологічно легше було вірити, що якогось чергового пахана   перетворив скерованим вибухом на криваве лахміття не кілер, найнятий конкурентами, а чесний-пречесний майор Іванов з орденом Червоної Зірки і схованим у потайному сховищі партквитком з профілем Леніна. Така мана виникає тоді, коли люди повністю зневіряються у здатності державних інститутів виконувати свою головну функцію – забезпечувати порядок у суспільстві. Якщо ж вони цього не роблять, то у головах людей неминуче виникає туга за народним месником. З луком у руках чи зі снайперською гвинтівкою - то вже залежить від епохи і від фантазії.

Ігор Дуда