День перед виборами традиційно оголошується "днем тиші". Усяка агітація в ЗМІ й на телебаченні заборонена (наскільки ця сувора заборона дотримується і які є хитромудрі шляхи, щоб її обійти - тема для іншої розмови). Я ж, як законослухняний обиватель, вирішив сумлінно дотримуватися правила і сьогодні дивився загальноосвітні, природничі та спортивні канали. Але поза тим довелося зайнятися деякими дрібними домашніми справами, зокрема, сходити до підвалу. Відстань між ним і моїм під'їздом - метрів 15. Декілька секунд ходи. Однак протягом цього невеликого проміжку часу довелося пройти повз лавку, на якій саме зібралося п'ятеро чи шестеро сусідських бабусь. І говорили вони в той момент не про погоду й ціни на ринку, а про дещо інше:
- А ви бачили, який в нього палац? А як він, такий чесний і непідкупний, його збудував?!
- А той що, думаєте, інакший? Тільки роз'їжджає по світу і збирає маєтки! Певно, мало назбирав, хоче ше більше...
- Ну, а та чим ліпша? Той хоч шось вже зробив, а та тільки обіцяє і обіцяє, стільки років тільки обіцяє, а ніц з того нема!
- То вона як вам, з тюрми мала зробити, чи як?! От нічо, тепер вона їм всім покаже! Вона шось справді зробит, а не так яку той, шо тільки балакає і балакає...
Я зрозумів, що "цноту" оголошеного "дня тиші" навряд чи вдасться зберегти і притьмом пірнув у підвал. Коли виходив, напрям дискусії на лавці та біля неї дещо змінився:
- Та-а-а, всі вони однакові...но обіцяют і обіцяют, а як прийдут до влади, то всьо - нівби їм память відбило. То все так в нас було...
- Зачекайте, може на той раз вже буде трохи інакше, не може ж бути так, щоб все було зле...- чую навздогін чийсь примирливий голос. Повертаюся до свого помешкання і знову поринаю в світ американського кіно, англійської футбольної Премєр-ліги і цікавих історій на каналі Viasat History. Через якийсь час дивлюся через вікно на алею біля будинку. Члени talk-клубу жінок пост-постбальзаківського віку продовжують свій диспут з тією ж активністю, що й раніше...
Ігор Дуда
