Оприлюднення громадянським рухом «​​Чесно» результатів відповідності депутатів українського парламенту критеріям, виробленим для визначення їх доброчесності - тобто відповідності моральним і професійним критеріям, необхідним для роботи в законодавчому органі країни, шокувало й самих політиків, і багатьох представників громадськості. Якщо з декількох сотень депутатів українського парламенту критеріям доброчестності відповідають всього троє - то що ж ми за народ такий?

Те, що ми сприймаємо як Українська держава на сьогоднішній день - пересічний синдикат по розпилу ресурсів, що дісталися нам від радянського часу. Відмінність держави Кучми від держави Ющенко - в тому, що учасники розпилу ющенківських часів прикривалися національними гаслами та обіцянками дістатися до Європи замість розмов про багатовекторну зовнішню політику і дружбу з Росією і Заходом одночасно. Відмінність держави Януковича від держави Ющенко - у крайній криміналізації і безпардоності розпилу, але так завжди буває, коли ресурси добігають кінця. Через це злодійська сутність не змінюється. Не змінюється для кожного - не лише для господарів життя, а й для тих, хто чекає від них соціальних виплат, підвищення зарплат, хто хоче не стільки зміни існуючого самовбивчого порядку речей, скільки його консервації на вічні часи - тільки з можливістю більше отримувати і витрачати . Ось ця мрія про світ споживання без витрачання особливих зусиль, про відсутність зобов'язань перед власною країною при наявності у неї максимальних зобов'язань перед тобою - це і є українська мрія. Саме тому українці всякий раз в більшості своїй голосують не за тих, хто має політичні погляди і уявлення про те, що потрібно міняти країну, а за тих, хто закидає їх гречкою. Саме тому навіть самий реалістично налаштований український політик ніколи не наважиться розповісти правду своїм виборцям і постійно обіцяє їм, що реформи будуть донезмоги популярними.

А чим  займається в цій ситуації український депутат? В більшості випадків це - бізнесмен, який  «кришує» власну справу і допомагає друзям. Він навіть не приховує, як правило, що продовжує займатися підприємницькою діяльністю, будучи почесним президентом різних бізнес-структур.  Якщо з бізнесом у нього не склалося, український депутат - це лобіст, який заробляє гроші тим, що допомагає бізнесменам і корпораціям, які його послали туди або ж не пройшли в парламент. Може бути й альтернативний варіант: людина, якій все це остогидло, яка хоче зміни існуючого порядку речей, яка готова боротися з олігархічним засиллям. Але така людина - це суспільний діяч, правозахисник, журналіст з депутатським мандатом. Політичним діячем він теж не є - тому що, врешті-решт, політиком можна бути там, де є політика, а не там, де її немає і ніколи не було.

Класичний політик - це людина, що має і відстоює власні погляди - не погляди взагалі, щоб Україну розвивалася, був порядок, бандити в тюрмах, а продукти в магазинах - а конкретні концепції реформування країни. Це можуть бути концепції ліберального, консервативного, соціал-демократичного спрямування. Якщо прихильники тієї чи іншої концепції не домагаються відповідного результату на виборах, їм доводиться вступати в коаліцію з прихильниками інших поглядів і виробляти компромісну програму розвитку країни. Так існують всі держави світу - якщо вони держави - і так ніколи не жила Україна. Запитайте у керівників найбільших українських політичних партій, які їхні погляди на розвиток країни - і ви будете звично приголомшені відсутністю яких-небудь чітких орієнтирів. Саме тому, що будь-яких реальних поглядів немає, створюються територіальні та мовні маркери, що охоче підтримуються електоратом. Але якщо прибрати ці маркери, якщо уявити собі країну, в якій всі говорять однією мовою, дотримуються однієї і тієї ж історичної концепції і орієнтуються на один вектор розвитку - то як буде розвиватися ця країна? Якою буде стратегія змін? Чи будуть підтримані радикальні економічні реформи ліберального зразка або ж, навпаки, переможуть прихильники соціальної держави? На ці питання немає відповіді, тому що вони не цікавлять суспільство. Оскільки суспільство до сі в масі своїй цікавиться питаннями виживання та ідеологічними маркерами, воно може голосувати тільки за пройдисвітів або правозахисників. Ні ті, ні інші політиками не є. Критерії професіоналізму та доброчесності за європейським зразком стосовно них просто незастосовні. Неможливо, наприклад, оцінювати зміну політичних поглядів у того, у кого їх ніколи не було, наприклад, за  фактом його переходу з фракції у фракцію. Якщо людина купила собі місце в парламенті для того, щоб захищати бізнес, а потім перейшла в інший клуб, тому що куплене місце виявилося опозиційним - при чому тут погляди? Неможливо серйозно говорити про прозорість доходів, коли депутати і не приховують свого багатства від сторонніх очей - і це стає додатковим аргументом для підтримки такого кандидата виборцем: не вкраде, тому що вже багатий, більше нам перепаде тощо. Але найголовніше - в Європі всі ці критерії застосовуються до людей з поглядами - і тому можуть спрацювати. А в Україну критерії доброчесності застосовуються до людей без поглядів - і тому безглузді за своєю суттю. Ця безглуздість і була продемонстрована результатом роботи активістів з «Чесно» - якщо ніхто не проходить через сито, то може бути, справа не в еліті, а в самому порядку речей? І за кого ж голосувати, якщо ніхто не відповідає заданим критеріям?

На це питання існує проста відповідь: голосувати треба за тих, хто готовий брати участь в декриміналізації існуючого режиму. Саме кримінальний характер влади сьогодні - головна загроза Україні. Саме навколо боротьби з цією загрозою повинні об'єднуватися сьогодні ті, хто вважає себе політиками і ті, хто збирається за цих політиків голосувати. Але чи розуміє це суспільство і чи усвідомлюють масштаб завдань самі політики? На цей рахунок у мене є самі серйозні сумніви. Українці - і чесні, і не дуже - продовжують гратися в Україну, навіть не помічаючи, що вони давно вже перемістилися в непривітну реальність. Найбільша криза української державності вже на порозі, ресурсів для підтримки життєздатності країни залишилося вже дуже небагато - і це проблема не тільки в осліплої влади, а й суспільства, яке перебуває в полоні ілюзій та обману.

Віталій Портніков, переклад з  LB.ua