Для зав’язки теми – епізод із пори моєї студентської юності.

Під час табірних військових зборів наші будні були «по зав’язку» заповнені усілякими польовими виїздами, нарядами, вивченням матеріальної частини. Отож політзаняття, попри всю їхню занудливість, сприймалися як віддушина і своєрідний відпочинок. На одному з них, пригадую, якийсь сміливець зважився запитати у  підполковника-замполіта, чому в американській армії продовольче й фінансове забезпечення значно краще, ніж у радянській. Ми всі принишкли наче миші, очікуючи, що на голову новоявленого «распространителя антисоветских слухов» зараз впадуть громи і блискавки командирського гніву. Однак досвідчений боєць пропагандистського фронту діловито і компетентно пояснив нам, зеленим курсантам, суть справи. Виявляється, імперіалісти настільки бояться гніву експлуатованих і знедолених мас, що воліють за краще утримувати вишколену та ідеально забезпечену армію, щоб мати чим, у разі чого, від отого гніву відбитися. Саме тому американський вояк кривиться, вибираючи між курятиною, шинкою чи омлетом і малиновим пудингом на десерт, а наш класово свідомий та ідеологічно стійкий солдат цілком задовольняється перловою зупою, гнилуватою капустою та рідесеньким киселем. Мовляв, бояться власного народу – тому й забезпечують всім необхідним армію.

Попри весь ідіотизм цього пояснення, у ньому все ж простежувалося цілком раціональне зерно: держава, уряд повинні дбати про свою армію хоча б через примітивний інстинкт самозбереження. Не дбаєш про свою – доведеться дбати про чужу. Цю давню і просту істину нині повторюють на всі лади і на всіх рівнях. Але…

Перед волонтерським рухом і окремими його представниками скидаю з пошаною шапку. Організувати потік допомоги армії в країні, переважна частина населення якої доведена мало не до відчаю непосильними комунальними тарифами і скаженими скачками цін на найнеобхідніше – це цілком на рівні подвигу. Але, знову ж таки, не можу позбутися нав’язливої думки: чи волонтери повинні брати на себе основний тягар забезпечення армії всім: від шкарпеток і зубної пасти – і до тепловізорів? Чому ж тоді гордо рапортують браві генерали і полковники з генштабу і міноборони, що армія нагодована, одягнена, екіпірована і озброєна? Чиїми зусиллями і за чий рахунок? Великого бізнесу, олігархів? Ага, чекайте… Подібний спосіб постачання збройних сил – «з миру по нитці», - та ж Америка практикувала, якщо дуже не помиляюся, ще в період боротьби за незалежність під проводом Вашингтона, коли колоністи змушені були ділитися усім з вояками. Уявити подібне в нормальній країні з дієвим урядом і податковою системою, чіткою державною оборонною доктриною, а головне – об’єднаним єдиною ідеєю народом – це майже нонсенс. А проте – ось він, цей нонсенс, зовсім поряд.

Ще одна наша національна ганьба – заганяння кого попало у лави збройних сил шляхом справжніх облав на ринках, підприємствах, супермаркетах, масових зібраннях і т.д. Не інакше, як хтось на самісінькому «верху» дав відмашку прапорцем на таку, з дозволу сказати, мобілізацію… «Кого попало» - це буквально, оскільки повісток часто «удостоювалися» безногі та безрукі каліки, важкохворі й навіть…(призивати – так призивати!) покійники. Ні, звичайно ж, показово «ставлять у стрій» артистів, музикантів, інших особливо цінних на передовій і у окопах суб’єктів… Он з’явилося повідомлення про мобілізацію актора Дмитра Лінартовича (того самого, що «ТойХтоПройшовКрізьВогонь») і коментатора каналу «Футбол 1» Роберто Моралеса. Припускаю, якийсь воєнком гордо випне груди: а що - війна є війна, винятків немає ні для кого. Війна? А хіба ми в стані війни? У соцмережах часто натрапляєш на оцінки на кшталт оцієї: «Коли всі «мажори» будуть на передовій, тоді й прості люди підтягнуться. Чому син Сталіна був простим офіцером на фронті, а сини Порошенка чи Пашинського не можуть? Ось вам і розгадка нинішньої війни. Про фабрики Сталіна у Німеччині під час війни щось не доводилося чути…».

А ось ще одна думка людини не з вулиці, а достатньо високопоставленої і поінформованої. Станіслав Гурак, заступник голови правління центру воєнної політики і політики безпеки: «Люди не бачать сенсу в цій війні і не хочуть ризикувати життям. На жаль, у нас дуже погана мотивація. Обивателеві не зовсім зрозуміло, за що і з ким ми воюємо». З цим, мабуть, варто погодитися, хоча і з ризиком отримати ярлик «рупора Кремля».  Але, схоже, керівництво країни такими дрібницями, як мотивація людей до участі у війні собі голову не забиває, переклавши на воєнні комісаріати комплектування армії методами, більш властивими окупаційним арміям та дискредитуючи саму ідею захисту країни.

Ігор Дуда