Очікування автобуса чи маршрутки в суботній дачний день – справа малоприємна. Тим більше, що завжди є шанс не дочекатися його, або ж, дочекавшись, залишитися за дверима салону, що перетворився на вулик.

Дві статечні жіночки, які стиха перемовлялися між собою поруч мене, нічим не відрізнялися з-поміж тисяч інших «прометеїв», прикутих до дачної ділянки. Відповідна екіпіровка і для більшої граційності – лопати в руках. Я не дуже прислухався до їхньої розмови, та й, власне, прислухатися не було до чого: ціни, ціни, ціни, тарифи, клятий транспорт, який вічно спізнюється, біль в суглобах... Схожі проблеми, як звично, перетворили цих двох жіночок на тимчасових приятельок.

Та ось, нарешті, маршрутка під’їхала. Величезна група ударників дачного фронту ринула до дверей в надії стати щасливими сидячими пасажирами. Просто переді мною, щосили відпихаючи ліктями одна одну, пропихалися до заповітної мети дві недавні приємні співрозмовниці.

- Жіночко, ну чого ви пхаєтеся??! Зачекайте, місця всім вистачить, - відносно спокійним тоном обурилася одна з них. - А ти чого пхаєшся?! Я тобі що?! – відрубала друга, вирішивши, мабуть, що звертання на «ви» за даних умов надміру формальне.

Я заліз у маршрутку останнім і стояв, підпираючи плечима стелю. Обидві жінки сиділи навпроти, трохи почервонілі від пережитих емоцій, дивлячись у різні боки. Лопати вони тримали біля ніг, мов зброю. Дякувати Богу, до їх застосування справа не дійшла. Маршрутка рушила з місця.

Ігор Дуда