Не так щоб надто часто, можна сказати - зрідка, але життя все ж влаштовує мені випробування, що межує з карою: поїздку в громадському транспорті міста.

Ось і вчора довелося здійснити зовні схожу на шпигунську операцію справу: передати, не виходячи з салону, дещо людині в іншому кінці міста і забрати дещо від неї. Якби знав, скільки часу це займе і з якими враженнями буде пов'язане, напевно, віддав би перевагу марш-кидку пішим ходом.

Тролейбус № 35, близько 17.00, центр міста. В салоні виникає думка, що всі біди і тривоги пандемії вже далеко позаду: транспортний засіб забитий, можна сказати, по саме нікуди. Причому далеко не всі пасажири в масках, а багато тих, хто таки надяг її, повиставляли над маскою римські, грецькі, кирпаті, приплюснуті й схожі на картоплину носи (які там ще їхні різновиди?). Не дуже переймається маскою і  кондукторка - вона у неї теліпається на вусі. Я вже при вході, ще на Дружбі, встиг "перегиркатися" з нею: вона наказовим рухом і голосом виховательки жіночої колонії вказала мені, де я мав сісти, а я хотів примоститися на іншому місці, про що й сказав їй.

- А ти мені не хами!, - чую на свою адресу.

- Не "ти", а "ви", - реагую суто механічно.

Чую позаду глухе невдоволене бурчання. На якийсь час воно стихає, а потім наближається до мого місця.

- Шановна, а ви не повинні нормально маску носити, а не отак - зачепленою на вухо?, - шарпає мене якийсь дідько за язик.

- А вам шо до того? Нині всі носять як хочуть, - чую у відповідь, але вже за мить не без деякої втіхи відзначаю, що у питанні дотримання маскового режиму маю тут несподіваних соратників:

- Чоловік правильно вам каже - солідаризується зі мною жінка в окулярах, яка сидить поряд, - маску треба носити.

Кондукторка кидає на мене злісний погляд, але все ж визнає за потрібне надягти маску - тобто прикрити нею рот. Але цією маленькою моральною перемогою тішуся недовго - тролейбус повзе наче на похоронній процесії або на Мукачевській митниці в період масових поїздок до Югославії в кінці 80-х; в оточенні безлічі автівок (і де їх стільки набралося?), які ревуть двигунами, сигналять; салон заповнюється людьми дедалі більше, про будь-яку дистанцію між ними смішно й говорити, а вигуки кондукторки вже лунають в дуеті з таким же мелодійним голосом водія:

- Гей, чо ти там голову висунув, я закриваю двері, забери голову!, - чую на адресу когось біля дверей.

Коли більш як через дві години виходжу з тролейбуса, враження таке, наче виконав якусь важку й осоружну роботу. Воно створене і задушливою тіснявою салону, і водієм та кондукторкою з помітними ознаками професійної деформації, і ніколи досі не баченими дикими транспортними "корками". А вже вдома читаю на сайті новин повідомлення від директорки департаменту охорони здоров'я: "Останнім часом відстежуємо ріст захворюваності на COVID-19. Зокрема, почастішали важкі випадки. Чим пояснити такі тенденції? Напевно, все таки збільшенням міграції населення і через те, що люди не дотримуються карантинних вимог". Таки не дотримуються, принаймні значна частина їх. А ще вони якісь знервовані, наїжачені, готові будь-якої миті загарчати з дріб'язкового приводу, або й без нього.

Дві години вимушеної їзди вулицями "файного" міста здатні в цьому переконати...