Декілька років тому мені довелося писати про мого шановного однофамільця, знаного мистецтвознавця, директора обласного художнього музею Ігоря Микитовича Дуду, відзначаючи, що сама лише енергійна хода цього чоловіка змушує замислитися над тим, яким невладним буває час над людьми.
Сьогодні, 10 березня, йому виповнюється 80 років. 80! І я радий відзначити, що у віці, дожити до якого залишається недосяжною мрією для переважної більшості наших співгромадян, Ігор Микитович зберіг і ту ж енергійну ходу, і міцний потиск руки, і головне - швидкість, ясність та образність думки. Я не можу уявити його лінькуватим, бездіяльним і щоразу, коли в тій чи іншій справі захожу в його мистецьку обитель, ніяково ловлю себе на думці, що краду в людини її час. Докласти рук і творчої думки йому є до чого - в художньому музею регулярно проводяться виставки, зустрічі з художниками, інші заходи. Музей, взагалі, іноді видається острівцем чогось по-справжньому чистого, одухотвореного серед навколишнього моря життєвого бруду; таким, що приносить спокій в душу, змушуючи водночас працювати мозок. По-справжньому інтелігентною людиною є і його повноправний правитель, мій повний тезко, в променях доброї репутації якого мені вдалося свого часу трохи "попаразитувати" перш ніж зробив собі сяке-таке ім'я в місцевій журналістиці. Нас частенько плутали в редакціях, виникали майже комічні ситуації з гонорарами...
А ще Ігор Микитович – справжній і давній ентузіаст у царині збереження самобутньої етнографічної і поетичної лемківської творчості. Крім цього - цікавий співрозмовник, з яким приємно поспілкуватися з широкого кола питань і тем, тим більше мені, суб'єкту, число більш-менш регулярних контактів якого з навколишніми людьми навряд чи сягає кількості пальців на одній руці. А ще, як по-справжньому толерантна людина, він володіє доволі рідкісним даром розуміння інших, в тому числі й з усіма їхніми доволі паскудними рисами і звичками. Пересвідчувався і був вдячний йому за це не раз. Взагалі ж, як виявилося, у двох тезок у житті не так уже й багато спільних уподобань. Ігор Микитович не є надто великим прихильником футболу (хоча днями завітаю до нього, щоб взяти черговий прогноз на гру єврокубків - керуючись, вочевидь, інтуїцією художника, він уже не раз "втирав носа" знаним місцевим фахівцям спортивної журналістики, включно зі мною, і якимось чином вгадував результати матчів). Не відчуває він, на відміну від мене, і особливого потягу до усіляких вестернів, бойовиків і трилерів. Ще одна відмінність: він щиро і беззастережно обстоює українську культуру, а в мені, каюся, живе всередині космополіт і навіть (який жах!) атавістичний залишок "Гомо совєтікуса", який іноді керує уподобаннями і симпатіями. Хоча є й спільність, яка подеколи створює нам зайву нагоду для зустрічі: могили наших батьків розташовані близько одна від одної...
Коли іноді рано-вранці бачу, як він енергійно крокує алеєю гідропарку, то забуваю, що нас з ним роз’єднує відстань у ціле покоління. Патріарх української культури - це про нього. Але патріарх дієвий і активний, з тих, які звикли щоденно щось створювати - без цього він не уявляє свого життя. Таким він був раніше, таким же залишається і у свої нинішні 80. А хіба може старість взагалі заявляти свої права на таких людей? Тож многая літа вам, Ігоре Микитовичу, шановний тезку. Живіть ще довго на радість нам і самі отримуйте від життя задоволення.
І дайте мені змогу написати про вас ще років так через... двадцять.
Ігор З. Дуда
