Буду щирим, ризикуючи наразитися на нерозуміння: моє особисте ставлення до релігійно-церковної сфери (саме до неї, а не до віри взагалі) приблизно таке, яке було у фельдкурата Отто Каца з "Пригод бравого вояка Швейка". Щоправда, я, на відміну від нього, не ставлю категоричних вимог колегам ("Скажи, що не віриш у Бога, інакше не наллю більше"). Одна з головних причин цього - кричуща розбіжність між тим, що виставляється на загальний огляд, і реальним, прихованим. Надто багато доводилося (і доводиться) бачити мерзотників і просто низьких типів з молитовно складеними руками, які й поклони б'ють перед вівтарем, і хрест залюбки цілують, і зі святими отцями "знимкуються", і - натягають на себе вовчу шкуру, щойно вийшовши з храму. Неминуче виникає, можливо, наївне запитання: яким чином Всевишній це допускає і чому не ставить на чолах отих фарисеїв тавро, яке було б помітне здалеку? Або ж, принаймні, не забороняє їм вхід до свого храму? Якби він це зробив (невже його могутності не вистачає?), я, цілком можливо, став би найпалкішим прихожанином. А до того, як висловлювався наш національний поетичний світоч, "я не знаю Бога". І мій покійний тесть, який ні до церкви не ходив, ні образів у кімнаті на стіні не тримав, але був скромною і порядною людиною, викликав у мене більшу повагу і довіру, ніж табуни сановних святош, вбраних "для годиться" у вишиванки, зі смиренно схиленими у церквах головами зі стильними зачісками, або ж просто лисинами.
Втім, ними одними число "щиро віруючих" не обмежується. Ще з одним екземпляром з цієї ж славної когорти я мав нагоду познайомитися минулої осені, коли біля "Березолю" вирували пристрасті, й сторона забудовника, вочевидь, для того, щоб надати своїй позиції більшої "переконливості", залучила цілу зграю "тітушок", або, як їх шанобливо назвав котрийсь з місцевих начальників, "активних людей". Коли я почув від одного з ватажків отих "активних", що "Бог допоможе у нашій справі", то не міг стриматися, щоб не запитати:
- Ти віриш в Бога?
- Звичайно, вірю! - молодик глянув на мене зі щирим подивом.
- І до церкви ходиш?
- Майже кожної неділі. А ви (віддам йому належне - звернувся до мене на "ви") що, не вірите?
- Та знаєш - відповів я по деякій паузі, - в нас з тобою, напевно, не може бути одного бога. В того, в якого віриш ти, я вірити просто не можу і не хочу.
Щирий християнин зміряв мене, безбожника, здивовано-зневажливим поглядом, скривив губу, відтак повернувся і мовчки пішов до своїх соратників, які зібралися в купу в очікуванні "роботи".
Через деякий час на новобудову з'явився священик. І не сам, а в супроводі помічника з відерком свяченої води. Святий отець поважно прочитав молитву і освятив майбутній "стоквартирний культурно-мистецький центр". Мабуть, допомогло, адже зараз робота на ньому йде повним ходом - на превелику радість мешканців навколишніх будинків...
Ігор Дуда
