Стан пов’язаних з УПА пам’яток – жахливий, а музеї визвольної боротьби переважно карикатурні. ВОС Західною Україною керує вже кілька років, але для пам’яті про УПА не зробила нічого.

Протягом двох тижнів я супроводжував професора Варшавського університету Казімєжа Вуйціцького у його дослідницькій подорожі Західною Україною. Його цікавили терени, пов’язані з УПА – місця битв, криївок, штабів, а також методи формування української історичної пам’яті – називання вулиць, встановлення пам’ятників, створення тематичних музеїв. У Польщі стереотип про УПА вкрай негативний – поляки переважно знають лише про Волинську трагедію (у їхньому дискурсі названу різаниною). Відповідно польський стереотип такий ‒ УПА радше кровожерна банда, а не визвольна патріотична армія. Порівняння Української Повстанської Армії з польською Армією Крайовою в їхньому дискурсі неможливе. Ясна річ, до формування цього стереотипу доклали руку спочатку СССР, а потім і Росія. Хвилі занепокоєння в Польщі викликали спочатку перемоги ВО «Свобода» на місцевих виборах, а потім участь міфічного «Правого сектору» в Євромайдані. Словом, пересічний поляк переконаний, що в Україні зростає підтримка націоналізму, всі вітаються вигуками «Слава Україні!», а пам’ятники воїнам УПА є на кожному перехресті. Розуміючи, що після оксамитового періоду в стосунках Польщі й України в останні роки прийде час співпраці і вирішення складних питань, що досі не підняті між нашими народами, професор Вуйціцький вирішив дослідити реальну ситуацію й заходитися руйнувати польські стереотипи про Україну вже тепер.

Отож, ми вирушили в експедицію з Півночі на Південь – з Волині через Галичину на Закарпаття (Волинська, Рівненська, Тернопільська, Львівська, Івано-Франківська й Закарпатська області). Як не дивно (особливо для поляка), найгірша ситуація з історичною пам’яттю про визвольний рух – на Волині. Там досі дуже багато комуністичних пам’ятників, на величезній площі діє музей партизанської справи (совєтської), натомість УПА майже не помітно. Прикметно, що у селах (наприклад, у Базальтовому, колишній Яновій Долині) пам’ятники польським жертвам 1943 року доглянуті, на них є вінки й квіти, а населення дуже приязно ставиться до поляків (побачивши польські номери нашого автомобіля, місцевий чоловік поїхав перед нами на велосипеді до лісу, щоб показати віддалений монумент).

Шизофренічну й мазохістську історичну свідомість українців добре ілюструє місто Колки, колись столиця бандерівської Колківської республіки. Це місто й околиці були принижені Совєтським Союзом (відсутність промисловості, робочих місць, навчальних закладів), тому зараз більше нагадують депресивне село. У цьому «селі» пам’ятник «радянським воїнам-визволителям, які загинули від рук українських буржуазних націоналістів» (тобто колчан – прим. Авт.) уп’ятеро більший за скромний пам’ятний знак Колківській республіці. Ясна річ, що в Колках немає музею республіки чи УПА, в колківській бібліотеці немає книжок на повстанську тематику, на поличці, присвяченій Колківській республіці – лише пожовклі газетні вирізки.

Штаб УПА Волинь-Південь у лісах біля села Антонівці Тернопільскої області існує, але до нього немає дороги. Їхати від траси туди 12 кілометрів, але вибоїни такі, що швидше йти пішки. Сам «музей» - квінтесенція карикатури, непрофесійності й глупоти. Там немає нічого автентичного, у дев’яностих роках збудовано одну криївку й два дерев’яні сарайчики (типу штаб), в яких є кілька плакатів з від руки виписаними гімном України й Декалогом націоналіста. Поруч знаходиться невеличке кладовище повстанців, віднайдене й відновлене за гроші, ясна річ, не Тернопільської обласної ради, якою вже п'ять років керує «Свобода», а представників нашої заокеанської діаспори. Єдина людина, що орієнтується в тамтешніх лісах і може показати що де й коли було – Віктор Омельчук – у музеї не працевлаштований, натомість там працюють дві дівчинки з віддаленого на 20 кілометрів села. Зустріти їх у «музеї», зрозуміло, досить важко.

Трішки краща ситуація у Львові й Івано-Франківську, де є більш фахово створені музеї, наукові працівники й справжні артефакти. Хоча й тут не обійшлося без діаспори – наприклад, будинок у селі Білогорща під Львовом спочатку викупила й облаштувала діаспора, на баланс історичного музею його передали пізніше.

У селі Старий Угринів Івано-Франківської області, де народився Степан Бандера, за гроші діаспори й народні пожертви вибудувано великий і досить сучасний музей. На жаль, сьогодні за ним доглядають абияк – і тому там немає то електрики, то води (під час нашого візиту не було і того, і того). Мабуть, обласна свободівська влада й сам патріот Тягнибок рідко навідуються до святої бандерівської землі, бо дороги до Старого Угринова майже немає. Вибоїни такі, що на певних відрізках дорожнє покриття стає земляним, а на деяких звужується до ширини велосипедної доріжки. Дорогою женуть корів і гусей, тож подорож стає повільнішою й колоритнішою. У цьому краєвиді великий, білий і сучасний музей Бандери виглядає на якийсь баварський замок – дивишся на нього, як на перлину серед неприступних гір, і не можеш зрозуміти як його тут побудували, як довозили матеріали і будівельників. Зрештою, зворотною дорогою ми отримуємо підтвердження якості дороги до музею світоча свободівців – на швидкості п’ятнадцяти кілометрів (швидше не можна) у тисячній прірві вибоїни таки розбиваємо глушник автомобіля.

Закарпаття, попри відсутність «Свободи» у владі, таки подбало про вшанування пам’яті визвольної боротьби – існують пам’ятники Волошину, є меморіальний комплекс Красне Поле під Хустом, на перевалах встановлені пам’ятники й хрести загиблим за Карпатську Україну січовикам. Хоча на розкопки, ексгумацію й перепоховання борців за волю України грошей таки немає.

Що ж, професор Вуйціцький їде з України здивованим. Він розумів, що ситуація з пам’яттю про УПА на Західній Україні далека від польського стереотипу, але не думав, що все аж так погано. Виглядає на те, що УПА тут нікому ‒ крім ентузіастів ‒ не потрібна. Щось подібне я намагався пояснити Казімєжу, коли польські телеканали показували факельні марші «Свободи» у Львові – мовляв, все це робиться якраз для медійної картинки, а от дати гроші на розкопки, створення якісної музейної експозиції, професійного документального фільму, ремонт дороги тощо вже нікому. Тоді він не хотів у це вірити, а зараз матиме час про це поміркувати, поки ремонтуватимуть його авто.

Андрій Любка, zbruc.eu